РЕФЕРАТ

Біографія Мирослава Стельмаховича. Його внесок у вітчизняну педагогіку

Мирослав Гнатович Стельмахович - відомий учений у галузі народної педагогіки, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АІШ України, - згадуючи пройдене, писав, що наукове визнання прийшло не відразу, а через трудне життя й довготривалу напружену працю. Тривожні довоєнні, тяжкі воєнні й післявоєнні роки, раннє осиротіння ускладнили особисту долю, але разом із цим сильно дисциплінували, інтенсивно гартували волю й кували наполегливість у боротьбі за досягнення поставлених цілей. Необхідну допомогу у доланні перепон надавали добрі люди. Подибувались і лихі, звичайно. Але хіба варто про них згадувати?

Мирослав Стельмахович пам'ятав лише доброзичливість, бо сам щиро вірив у добро і всі люди уявлялися йому тільки добрими. Без-перечно, найдобрішими й найдорожчими були рідні батько і ненька, після них добрими були його опікуни — молодший батьків брат Олекса і його дружина Анастасія Стельмаховичі. Стрийко Олекса дуже поважав науку й освіту й усіляко заохочував свого вихованця до навчання. Радів, що той дуже любить книги й багато читає.

Тепло згадує М. Стельмахович і своїх учителів, особливо свою першу вчительку Марію Бодревич, рідну школу, вузівських викла-дачів, наукових керівників, консультантів. Та й взагалі, за його переконанням, говорити щось погане про вчителя - гріх! Недарма кажуть: "Шануй вчителя, як родителя". Надійною помічницею і широкі порадницею була і його дружина, теж педагог за професією і покликанням, Мирослава-Лада. Правда, вибір педагогічної професії стався не відразу. Садівник, токар, військовик, лікар, учитель - ось генезис професійних уподобань. Та особиста доля розпорядилася дещо по-іншому. Трудовий шлях розпочав із посади завідувача бібліотеки в рідному селі. А царство книг привело до рідної української словесно-сті, філологічного факультету, який закінчив із відзнакою і назавжди пішов педагогічною стезею. Особистий світогляд формувався під дією багатьох факторів: материнської мови і пісні, бойківської говірки, участі у праці, родинно-побутової культури, мальовничої природи підкарпатського краю, ікон та родинних світлин у рідній оселі, маминих вишиванок, сільських звичаїв, християнської релігії і церкви, звитяг українських національних героїв, народних свят, обрядів і сим-волів, книг, сусідських, свояцьких і товариських взаємин, народного мистецтва, навчання у школі, вузі та вдома, дитячого й молодіжного середовища, поведінки неординарних особистостей, розповідей бувалих людей тощо.

Першими підручниками життя стали, як і для кожної україн-ської дитини, український фольклор та ілюстрована Біблія для .дітей, яку через малюнки на основі пояснень-коментарів тата й мами пізнав ще далеко до того, як навчився чигати.

Рідне батьківсько-материнське слово, народні казки й оповідан-ня, в яких добро бореться зі злом і неодмінно перемагає, легенди про Олексу Довбуша й славетних опришків, перекази про мужніх лицарів -козаків запорозьких та українських січових стрільців, балади, істо-ричні думи та пісні, героїчні подвиги українських повстанців, які боролися за самостійну Україну, плекали український дух j любов до українства. Далі світогляд майбутнього вченого формувався завдяки пізнанню "Кобзаря" Тараса Шевченка, творів Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Богдана Легшого, Юрія Шкрумеляка, Миколи Гоголя, Андрія Чайковського, Федора Заревича, Бориса Грінченка, Пантелеймона Куліша, Ольги Кобилянської.

Пізнання педагогічне прийшло через українську народну педагогіку. Чомусь так повелося, писав М. Стельмахович, що в наших школах як колись, так і тепер учням розповідають про вчених різних галузей, скажімо, фізиків, хіміків, математиків, а також видатних полководців, винахідників тощо. Це, звичайно, правильно. Але чомуобминають ученйх-ледагогів? Школярі мало що про них знають Наприклад, за весь час десятирічного навчання Мирослава у середні*школі лише вчитель фізики один-єдиний раз трохи розповів учням про знаменитого педагога Антона Макаренка. Хлопець відразу ж після уроків побіг у шкільну бібліотеку й попросив дати його твори. Однак чи щось не дуже чітко сказав, чи бібліотекарка вважала, що учням не слід розкривати педагогічних секретів., але вона йому видала "Сон Макара" В. Короленка. Прочитати твори А. Макаренка та інших педагогів довелось під час навчання у педагогічному інституті.

Надбаннями педагогічної культури в повній мірі мають володіти педагоги-професіонали. Бодай елементарні знання з неї повинна мати також кожна культурна людина. Тому дуже добре, вважав М. Стель-махович, якщо на полицях домашніх книгозбірень знайдеться місце й для книг педагогічних.

Він любив учити. Не повчати, нав'язувати свою думку всупереч поглядам присутніх, а проповідувати - те, що сприймалося, підтриму-валося, викликало - можливо, часом всупереч переконанням - спів-переживання, почуття вдячності. Манера його виступів - дохідлива, прозора, бо за нею - правда. Він посилався, як правило, не на вчених минулого, а на народний досвід, традиції дідів і прадідів. Згадував козацьку школу, галицьку родину з їх традиціями, християнськими цінностями.

Зовні спокійний, завжди ввічливий, він ненавидів брутальне слово. З огидою і болем писав про засміченість наглої мови лайкою. Створювалося враження, що почути щось неоковирне, нахабне, підле для нього фізично важко. Тут він був непримиренним.

А з якою щирістю, захопленням говорив він про калинову нашу мову! Мова - дорогоцінний скарб, найцінніше, що є в нас, українців, а тому і захищати її треба "з кулаками"

Писав він багато, щедро ділився своїми думками з найрізноманітнішою аудиторією - вчителями, студентами, старшокласниками, викладачами вищої і професійно-технічної освіти, батьками... "Коли Ви встигаєте стільки писати?" - постійно запитували його колеги. Він лише посміхався у відповідь... Його стилю, як і усним виступам, притаманна простота і логічність викладу, внутрішня стриманість, переконаність у своїй правоті. Якомога менше премудрості, більше власних роздумів, доказів, оцінок, висновків.

Мирослав Гнатович Стельмахович