Син селянина із мальовничого села Уличне на Дрогобиччшгі, він уже з дитинства ввібрав у своє серце відчуття неповторності рід-ного народу, виробив почуття любові і поваги до нього, пізнав цінність рідної мови, історії та звичаїв свого народу, пройнявся відповідаль-ністю за його долю і потребою працювати для нього.

Ще в дитинстві війна забрала його батька, а підступна хвороба -маму. Його і братову сирітську долю полегшили молодший батьків браг Олекса та кою дружина Анастасія Стельмаховичі, дбаючи про : освіту й гарне виховання своїх підопічних.

Після закінчення навчання М. Стельмаховича призначають інспектором шкіл Туринського районного відділу народної освіти на Львівщині. З жовтня 1957 р. він почав публікувати замітки й статті з і актуальних питань життя школи в районній, обласній та республікан-I ській газетах. Тут у 1958 році одружився. Потім переїзд на Коломий-щину Івано-Франківської області, праця в школі на посадах учителя, заступника директора та директора, участь у громадському житті, ос-мислення педагогічного досвіду, що в кінцевому результаті привело до потреби дальшої праці над собою і навчання в аспірантурі.

Допитливий, досвідчений і працьовитий аспірант успішно завер-шує працю над кандидатською дисертацією, захищає її і стає викла-дачем Івано-Франківського педагогічного інституту, де по-справжньо-му розцвів його талант організатора навчально-виховного процесу і наукового пошуку. Тут він пройшов шлях від кандидата наук до ака-деміка, від асистента до професора, декана педагогічного факультету найбільшого у вузі за кількістю викладачів із науковими ступенями і званнями та студентів.

Тут він створив свою наукову школу, керував кафедрами педаго-гіки початкового навчання, потім українознавства, згуртував навколо себе однодумців, щоб боротися за українську педагогіку, національну школу і національне виховання, обґрунтовувати їх методологічні заса-ди. Завдяки Мирославу Стельмаховичу Івано-Франківський педа-гогічний інститут імені Василя Стефиника стає відомим не тільки в Україні, але й за її межами, сюди за порадою і підтримкою звертають-ся національне свідомі педагоги (і не тільки педагоги!) з усієї держави, його просять керувати науковими дослідженнями, виступати опонен-том при захисті дисертацій, у нього шукають захисту від пе-реслідування з боку консервативних наукових діячів тощо.

Він гордився цим, як і своїм дітищем - спеціалізованою вченою радою для захисту кандидатських дисертацій з педагогіки, створеною при підтримці ректорату в Прикарпатському університеті імені Василя Стефалика, якою керував до своєї смерті. Він радів, що це перша в Західному регіоні спецрада з педагогічних наук, яка може дати путівку в науковий світ молодому поколінню науковців, звільнених від комп-лексу меншовартості української педагогіки.

Академік мріяв, що спеціалізована рада стане першою в регіоні радою для захисту докторських дисертацій. За час її функціонування успішно захистили дисертації вчені зі Львова, Ужго-рода, Рівного, Луцька, Хмельницька, Тернополя, Івано-Франківська, Чернівців.

Серед захищених у раді дисертацій домінувала тематика, присвячена історії української педагогіки, теорії і практиці націо-нальної освіти і виховання. Рада консолідувала зусилля науковців у названому напрямі досліджень, сприяла зближенню різних регіонів України та виробленню спільної творчої позиції в цій державнозна-чущій ділянці науки, чим вносила вагомий вклад в реалізацію ідеї соборності України і будівництво незалежної держави.

За час, коли радою керував Мирослав Стельмахович, з боку ВАК України не було жодних претензій до рівня захищених дисер-тацій.

На жаль, не функціонує зараз ця рада.

Чи легко було Мирославу Стельмаховичу все псречислене успішно здійснювати?

Ні! І багато разів ні!

Маючи чимало друзів, однодумців, прихильників, симпатиків, він мав і опонентів, а може, навіть і ворогів. Одні не погоджувалися з його поглядами, других душила заздрість, треті погрожували по телефону, хтось його ігнорував, "не помічав" при проведенні наукових конференцій, хтось публікував пасквілі в деяких часописах, інші "накидалися" на педагогік}', намагаючись завдати удару зневагою до науки, яку він представляв, для декого шлях помсти полягав у створенні труднощів його дисертантам і т. ін. Не можна перелічити всіх способів, які використовувалися для нанесення йому ударів...

Зрозуміло, це все накладало відбиток на його здоров'я, на творчі можливості, створювало дискомфорт, що часом зумовлювало неодно-значні вчинки і рішення, як, наприклад, переїзд у Коломийське педаго-гічне училище, незважаючи на те, що ректорат університету робив усе, аби академікові були створені комфортні умови. Він до кінця своїх днів був штатним професором кафедри історії педагогіки університету

ще далеко до того, як навчився чигати.

Рідне батьківсько-материнське слово, народні казки й оповідан-ня, в яких добро бореться зі злом і неодмінно перемагає, легенди про Олексу Довбуша й славетних опришків, перекази про мужніх лицарів -козаків запорозьких та українських січових стрільців, балади, істо-ричні думи та пісні, героїчні подвиги українських повстанців, які боролися за самостійну Україну, плекали український дух j любов до українства. Далі світогляд майбутнього вченого формувався завдяки пізнанню "Кобзаря" Тараса Шевченка, творів Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Богдана Легшого, Юрія Шкрумеляка, Миколи Гоголя, Андрія Чайковського, Федора Заревича, Бориса Грінченка, Пантелеймона Куліша, Ольги Кобилянської.

Пізнання педагогічне прийшло через українську народну педагогіку. Чомусь так повелося, писав М. Стельмахович, що в наших школах як колись, так і тепер учням розповідають про вчених різних галузей, скажімо, фізиків, хіміків, математиків, а також видатних полководців, винахідників тощо. Це, звичайно, правильно. Але чому обминають ученйх-ледагогів? Школярі мало що про них