КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

"Напрямки виховання та їх характеристика"

Зміст

Вступ

Виникло виховання ще на початку iснування людського суспiльства як засiб передачi людських знань i досвiду вiд поколiння до поколiння. Нашi предки, поряд з розвитком рiзних ремесел i промислiв, створили оригiнальну систему виховання, яка вiдображала вимоги народу й тогочаснi соцiальнi вiдносини. Провiдними виховними засобами стали поведiнка i вчинки батькiв, рiдна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народнi звичаї i традицiї, мистецтво, ремесла й промисли, вiрування, свята, обряди, символи, дитячi iгри та iграшки.

Основну мету виховання народ вбачав у тому, щоб навчити кожного бути людиною. Основу ж iснування суспiльства, людини народ вбачав у працi:
"Праця - душа всього життя". Без активної працi немислимий розвиток особистостi. Дитинi треба працювати щодня з того моменту, як вона навчилася тримати ложку в руцi. Тому її проучували змалку до самообслуговування, спiльної з батьками трудової дiяльностi на городi, по господарству тощо.

Слід відзначити, що в умовах демократизації суспільства, переходу до ринкових відносин відбуваються значні зміни в суспільній свідомості, а тому істотного значення набуває погляд на особистість з позиції культурно-історичної педагогіки розвитку. Актуальної стає необхідність виховання творчої особистості, здатної до сприйняття інноваційних процесів у суспільстві, використання нових технологій.

Усе це вимагає зовсім інших концептуальних підходів до виховання всебічно гармонійної, розвинутої, національно свідомої особистості в соціально-педагогічних умовах її життєдіяльності.

Метою даної роботи є вивчення напрямків виховання.

1. Сутність, мета та задачі виховання

Процес виховання має свої особливості. Він завжди носить цілеспрямований характер; є багатофакторним (впливають родина, середовище, громадськість, виховні установи); тривалим і безупинним, комплексним. Для виховного процесу характерна віддаленість результатів від моменту безпосереднього виховного впливу, а також неоднаковість результатів виховання, що пов'язано з індивідуальними розходженнями вихованців.

Для процесу виховання характерна двобічність, тобто обов'язкова участь у ньому і взаємодія двох сторін — вихователя і вихованців. У процесі виховання вихованець виступає і як об'єкт виховання, і як суб'єкт, що сам робить певні дії, засвоює норми поводження, визначає ту чи іншу лінію поводження у своїх відносинах з окремими особами і колективом у цілому.

Таким чином, процес виховання — це цілеспрямований педагогічний процес взаємного активного впливу при керівній і направляючій ролі вихователя. Його сутність складається в організації життєдіяльності кожного вихованця і групи в цілому, виробленню в них стійких позитивних норм поводження, прийнятих у суспільстві.

Процес виховання залежить від об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Об'єктивними чинниками є: особливості розбудови України взагалі та системи закладів освіти зокрема; перебудова економіки на ринкових засадах; особливості розвитку соціальної сфери; відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення сфери спілкування з іноземними громадянами; вплив природного середовища.

До суб'єктивних чинників відносять: соціально-педагогічну діяльність сім'ї та громадських організацій; навчально-виховну діяльність закладів освіти в особі їх працівників; цілеспрямовану діяльність засобів масової інформації; діяльність закладів культури; виховну діяльність позашкільних установ та діяльність церкви.

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до вихо-вання яких прагне суспільство. Мета виховання має об'єктивний характер і виражає ідеал людини в узагальненій формі. Вона об'єктивно відо-бражає вимоги конкретного суспільства, що визначають-ся рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відно-син. Зі зміною продуктивних сил і виробничих відносин змінюється і мета виховання. Наголошуючи на важливо-сті визначення мети і завдань виховання, К. Ушинський писав: «Що сказали б ви про архітектора, який, закладаю-чи нову будівлю, не зумів би відповісти вам на запитання, що він хоче будувати? Те саме повинні ви сказати й про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності... Ось чому, ввіряючи ви-хованню чисті й вразливі душі дітей, ввіряючи для того, щоб воно провело в них перші, а тому й найглибші риси, ми маємо цілковите право спитати вихователя, якої мети він добиватиметься в своїй діяльності, і вимагати на це пи-тання ясної й категоричної відповіді».

«Я під цілями виховання, — зазначав А. Макаренко, — розумію програму людської особи, проблему людського характеру, причому в поняття характеру я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання, і геть усю картину людської особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської осо-би, до якої ми повинні прагнути».

Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток молодої людини.

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до виконання комплексу ролей, необхідних для суспільно-го життя: громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша. Підготовка до ролі громадянина пе-редбачає формування людини з активною громадянською позицією, почуттям обов'язку й відповідальності перед суспільством. Роль трудівника охоплює вміння і бажання активно працювати, створювати нові матеріальні та духов-ні цінності. Виконання ролі громадського діяча означає активну участь особистості в громадському житті. Уже в стінах школи особистість слід готувати й до ролі сім'я-нина, майбутнього батька, чоловіка, матері, дружини. Ко-жен учень як товариш повинен уміти розуміти іншу лю-дину, співчувати, жаліти, поступитися, поділитися та ін.

Виховання здійснюється двома універсальними шляхами: засобами духовного впливу і включення людини в різні види діяльності, що дає їй можливість засвоїти соціальний досвід, спрямований на формування гуманістичних міжособистісних і суспільних відносин у реально існуючих чи спеціально створених умовах.

Основні задачі процесу виховання:

формування національної свідомості, любові до свого народу, рідної землі, готовності її захищати;

забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури й історії рідного народу;

формування високої мовної культури;

виховання духовної культури особистості, створення умов