Що треба бачити в дитині, щоб поставитись до неї з повагою?

Більшу частину населення нашої планети складають діти. Великий педагог ХХ століття А. С. Макаренко писав: “Виховання дітей – найбільш важлива область нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони будуть творити історію. Наші діти – це майбутні батьки і матері, вони теж будуть виховувати своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, гарними батьками і матерями. Але і це не все: наші діти – це наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, це наші сльози, це наша провина перед іншими людьми, перед усією країною”.

Немовля, що народилося – це вже людина за сумою своїх можливостей: будова його тіла передбачає можливість прямої ходи, структура мозку забезпечує розвиток інтелекту, рука придатна до використання знарядь праці і т.д. Цим підкреслюється приналежність його до людського роду, тобто він є індивідом.

Людина, з одного боку, істота біологічна, яка має свідомість, мову, здатність пізнавати оточуючий світ і активно змінювати, перетворювати його. З іншого боку, це істота суспільна, і колективна праця, суспільне життя, суспільні відносини підкоряли собі її біологічну, тілесну організацію.

З’являючись на світ як індивід, людина набуває особливої соціальної якості, стає особистістю. Поняття “особистість” дуже складне. Його зміст змінювався в процесі історичного розвитку людського співтовариства. Особа – це індивідуальність, тобто неповторне поєднання фізичних і психічних особливостей, їх сполучення, форм, ступеню вираженості, які присутні даній конкретній людині і відрізняють її від інших людей. Своєрідним і неповторним є життєвий шлях кожної людини, тому немає і не може бути двох цілком однакових особистостей.

Психологи відзначають три найважливіші характеристики особистості: усталеність властивостей, єдність і активність особистості.

По-перше, в особистості проявляється відносна усталеність психічного складу, що дозволяє передбачити поведінку даної людини в тій чи інший ситуації.

По-друге, особистість являє собою єдине ціле, де кожна риса нерозривно пов’язана з іншими і в залежності від сполучення може зумовити позитивну чи негативну поведінку. Наприклад, настирливість у подоланні труднощів у сполученні з високими моральними якостями має позитивне значення. А та ж настирливість, продиктована егоїстичними міркуваннями, негативна. Тому в особі не можна виховувати окремі риси, вона формується в цілому.

По-третє, активність особи виражається в багатоманітній і різнобічній діяльності, спрямованій на пізнання, зміну, перетворення оточуючого світу, на зміну власної природи, свого психічного складу (самовиховання). Особистість – це складне ціле.

Бачити в дитині особистість – це необхідна умова у спілкуванні з нею.

Деякі психологи вважають, що особистістю можна назвати лише таку людину, яка досягла певного рівня психічного розвитку, у котрої вже склалися власні погляди на оточуюче, а всі психічні процеси і властивості набули відомої структури. Таким чином, особистістю може бути названа лише людина, яка цілком сформувалася. А. А. Люблінська вважає, що це спірне питання, так як не кожна доросла людина має систему власних поглядів, високий рівень психічного розвитку. А діти? Адже вони лише стають повноцінними людьми, і все ж на кожному ступені свого розвитку дитина є особистістю, яка характеризується не лише певними індивідуально-типологічними, але й віковими особливостями. Психолог В. А. Крутецький висловлює думку що, говорячи про особистість, ми маємо на увазі достатній рівень соціальної зрілості, і тому маленька дитина або психічно хвора людина не може вважатися особистістю. В. С. Мухіна робить висновок, що ранній і дошкільний вік – це вік, в якому починає складатися особистість дитини. Але ж фактично особистість людини формується все життя, так як він щоденно набуває нового життєвого досвіду.

Якщо говорити про педагогічну майстерність, то, можливо, один з головних його проявів в дбайливому ставленні до особистості дитини. Дбайливість – не доважок чи деяка прибавка до формування моральних і трудових якостей, а його основа.

В мистецтві виховання все нероздільне. Тут кожний прояв знаходиться в поєднанні з мільйоном різних зв’язків і відношень. Тут мало часу на роздуми: необхідні швидкі реакції, дії.

А звідси нерідко і походять причини недбалого ставлення до особистості дитини. Дбайливість – цілісне явище, котре хоч і не можна відчути, але котре неодмінно присутнє у всьому: у вченні, в іграх, в праці, в розмовах, в повсякденному спілкуванні. В творчості таких видатних педагогів як Корчак і Сухомлинський найголовнішим є дбайливе ставлення до дитини. Про що б не казав Сухомлинський, він постійно з різних боків і позицій розвиває цей високий принцип гуманістичного ставлення до людини: для справжнього розвитку дитини потрібна свобода. Але потрібні бути і обмеження. Потрібно неодмінно розвивати ініціативу, але потрібно виховувати і стриманість, вміння замислюватися про самого себе, вміння зупинитися.

Коли ми кажемо про необхідність додержання названого принципу, ми по суті кажемо і про міру захищеності, і про міру розкутості і про міру довір’я і про міру поваги до особистості. Але нам потрібна така міра свободи і розкутості, котра не дозволила б “перезахистити" дитину. А це пов’язане насамперед з активними діями педагогів і колективу.

Сила педагогічної майстерності проявляється в тонкощах дотику до особистості дитини. А ці тонкощі означають бачення найдрібніших нюансів в поведінці, в прояву особистих даних. Ця тональність – і остання межа доброти, і високе, майже поетичне благоговіння перед прекрасною дитячою гармонією, котра повинна