"Мені болить доля моїх співвітчизників. Мені болить те, що вони мусили боротися за виживання, доводити, що вони не "нулі", не "нічтожні людішки", не "дірки від бублика" замість того, аби просто жити, творити і кохати, насолоджуватись п'янким смаком щастя".

Перебуваючи в еміграції, Іван Багряний написав публіцистичний памфлет "Чому я не хочу вертатися в СРСР". "Я один із тих сотень тисяч українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ", - так починає свій памфлет письменник. Далі ж змальовував факти порушення прав людини в СРСР - права на свободу думки, слова, совісті, політичних і будь-яких інших переконань і найсвятішого права - права жити. Цитую:

"В 1929-32 роках, в так званій "колективізації", більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом "знищення куркуля як класу". В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей; чесних трударів-хліборобів.

В 1933 році більшовики організували штучний голод в Україні. Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з'їдали своїх дітей.

Ви, матері цілого світу, чи можете ви уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з'їсти власну дитину?

Ні!

Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити.

А це було в Україні в 1933 році".

Цей памфлет був перекладений багатьма мовами світу, він розкрив перед європейською громадськістю істинний стан справ із правами людини в "найгуманнішій" імперії світу. Чому так пристрасно? Чому так безкомпромісно? Пояснюю учням, що ідеї прав людини найповніше явили себе в літературі саме в умовах тоталітарного режиму, в умовах, коли держава безкарно порушувала основні права та свободи своїх громадян, зокрема й інтелігенції.

Надзвичайно трагічною була доля українських літераторів. Сотні з них були розстріляні без суду і слідства. Ті ж, що старалися якось прилаштуватися, скоритися владі, фактично вибрали смерть духовну замість смерті фізичної. Це була трагедія Тичини і Бажана, Яновського, Вишні і Довженка.

Вивчаючи з учнями "Щоденник" Довженка, в якому відомий письменник і режисер написав все те, що йому було заборонено писати в книгах і показувати на екрані, акцентую увагу на записі від 31 січня 1945 року:

"Сьогодні роковини моєї смерті.

31 січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах.

Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих у момент їхньої малості."

Олександр Довженко за наказом партійного керівництва переїхав до Москви і, фактично, не мав права на вільний вибір місця проживання, бо до кінця життя йому було заборонено повертатись в Україну для постійного проживання. Бесіду за "Щоденником" Довженка проводжу у формі уроку-дискусії, основним питанням якого є: "Як ви вважаєте, за іншого політичного режиму письменники змогли б повніше розкрити свій талант?" Різні діти, різні відповіді. Хтось вважає, що в літературі повинен бути повний лібералізм, цілковита свобода вибору тем, стилів, художніх засобів, інші погоджуються з цим, але стверджують, що відповідь на такі запитання дає сама історія. Адже, як не парадоксально, саме в періоди найбільших фізичних переслідувань і знущань українська культура сягала найвищих вершин.

У 60-70 роках відбулась друга хвиля репресій української інтелігенції.

Проводжу урок позакласного читання на тему "Ув'язнена лірика". Попередньо кожен із учнів повинен підготувати невеличкий виступ про одного з письменників-дисидентів, яких судили за Слово: Ігоря Калинця, Івана Світличного, Ірину Сеник, Тараса Мельничука, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Зиновія Красівського, Ірину Калинець. Епіграфом до уроку беру рядки з касаційної скарги Ірини Калинець, львівської поетеси, яку арештували однією з перших:

"Сьогодні, зупинившись віч-на-віч з своїм вироком, я питаю себе: чим я його заслужила? Сьогодні вперше в історії людства йде в табори строгого режиму на шість років жінка, іде всього лиш за поезію...".

Та рядки із спогадів Тараса Мельничука:

"Слово хоче волі. Як дитина і птаха. Так, як Слово, ніякий смолоскип не годен засвітити. А воно ж іще б'є. Недаремно до зубів озброєний Союз судив мене за Слово..."

Учні зупиняються як на творчому шляху цих поетів, так і на їх життєвій долі, адже багато з них вели правозахисну діяльність, брали безпосередню участь в роботі Української Гельсінської Спілки...

Я впевнена, що акцентування уваги учнів на ідеях прав людини виховує в них істинно гуманістичні цінності: повагу і любов до людей, розуміння важливості людського життя і його захисту.

Насамкінець хочу зачитати вірш Тараса Мельничука, який стверджує, що твори української літератури повняться світлом людинолюбства:

Полум'яніти - і не згоріти.

Стократ зродити - і розцвісти.

Зрубають - пустити нове коріння,

Щоб і не знали, коли ти встиг.

Це право народу, право ясеня.

Це право криниці, слова, й зорі.

Це право кожного -

не згаснути на землі.