Так у поезії Рильського стала кристалізуватися його друга магістральна тема – духовність, культура, мистецтво. ЇЇ вияви помітні у віршах 20-х років, позначених поетикою неокласицизму. На противагу пролеткультівцям і футуристам, які закликали традиції минулого і на голому грунті починати будівництво “пролетарської культури”. Рильський і його однодумці високо підносять класичну спадщину.

В поезіях збірки “Синя далечінь” порушувалися питання взаємин між мистецтвом і дійсністю. Показовим у цьому плані є однойменний триптих, де образом синьої далечіні передається почуття радості, щастя від пізнання світу:

На світі є співучий Лангедок,

Цвіту Шампанню Франція весела,

Де в сонці тане кожен городок

І в виноградах утопають села.

Десь є Марсель і з моря дух п’яний;

Десь є Париж, дух генія й гамена;

Десь жив Доде, гарячий і ясний;

Десь полювали милі Тартарели.

Так проводиться думка про вічність культури, яка єднає покоління, гуртує народи світу, так утверджується неперехідність краси, акцентується і підтексті вагомість внеску кожної нації в загальнолюдську скарбницю.

До речі, Рильський безпосередньо втілить цю тему в циклі “Книга про Францію”, що ввійшов до збірки “Далекі небосхили”(1959). Поет у передмові до циклу каже, що і в “Синій далечіні”, і пізніше він писав про велику французьку культуру, про прекрасну Францію, виплекану в мріях за читанням творів французької літератури. Рильський з гіркотою відзначив несправедливість оцінок вульгарно-соціологічної критики. Однак, ніякі наклепи не похитнули переконань поета, він міг з честю сказати на схилі літ, звертаючись до Франції: “Кохана моя! Цілую твою натруджену в чесній праці і в битвах за свободу руку!”

Поезія “ШОПЕН” образом вальсу славетного польського композитора – вигнанця підкреслює могутність впливу творчості на людину. “Шопена вальс… Ну хто не грав його і хто не слухав?” – таким риторичним запитанням поет зацікавлює читача. І ми разом з ним входимо в чарівний світ мелодій. Настроєва музика викликає прихильну усмішку слухачів, в їхніх очах зблискує “іскра напівкохання чи напівжурби від звуків тих кокетно-своєвільних , сумних, а вечір золотого дня, жагучих, як нескінченний цілунок”.

Легкими натяками у вірші розкривається стан героя, викликаний звуками вальсу. Це ота мить щастя, коли він побачив, звичайно, в уяві, погляд, що “блиснув із-під вій”, можна здогадатися, симпатичної йому жінки, яка від’їжджала в санях. Герой, скочивши на коня, чимдуж кидається її наздогнати:

І знову бачу те лице, що ледве

Із хутра виглядає… Що мені?

Невже то сльози на її очах?

То сльози радості – хто теє скаже?

То сльози смутку – хто те розглда?

Завершується твір уявним звертанням героя до композитора, в якому пояснюється, що в його вальсі немає ні вітру, ні саней, ні коня. Однак, обізнаний з життям Шопена, який до смерті тужив за своєю Польщею і пережив розрив з коханою – відомою французькою письменницею Жорж Занд (псевдонім Аврори Дюпен), Рильський обгрунтовує можливість змальованої у вірші картини. Нехай ті “коханки дві, однаково жорстокі”, навіяли “той ніжний вихор звуків”, але ліричний герой має право на “свій сон”, свою уявну картину. За це він висловлює композиторові свою вдячність і любов.

У поезії “Шопен” немає рим. Такий вірш називається білим. Найчастіше білий вірш застосовується в п’єсах, де він наближає діалоги до живої розмовної мови, зберігаючи властивості виразної, емоційної мови поезії.

Вільніше дихнулося поетові під час короткочасної “хрущовської відлиги”. У книжках другої половини 50 –початку 60-х років читачі зустрілись знову із справжнім Рильським – поетом Добра і Краси, великим життєлюбом і гуманістом.

Збірка “ТРОЯНДИ І ВИНОГРАД”(1957) була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий період у розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяла світлом, що характеризувало лірику “Синьої далечіні”, кращі твори Рильського неокласицистичного стану і його творчості. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає смисл, глибина її щастя. Збірка “Троянди і виноград” сприймається як натхненна пісня про красу мистецтва і природи, про творчу працю. Праця не з примусу, а за покликом серця приносить моральне задоволення і щастя в житті, робить його цілеспрямованим:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжне серце тисне.

У щастя людського два крила:

Троянди й виноград – красиве і корисне.

Образом поезії “Третє цвітіння” дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. Рильський ось як розкриває сутність цього образу: “Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки”. І далі, як притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві “сузір’я кін” , “ллється дзвін коси серед густих отав”. Саме в цю пору зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:

Отак подивишся – і серце аж замре,

А надто як воно уже, на жаль, старе –

Чи то підтоптане… держімо у секреті,

Чому ми, друже мій, цвітне любим третє!

М.Рильський надавав мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет закликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення української мови. Прикладом такого звернення є вірш “Мова”, в якому поет з великою ніжністю і любов’ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості.

Як тонкий знавець мовних проблем, М.Рильський вважає, що у народу, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового