У поемі “Царівна” Рильський якоюсь мірою пов’язує образ вимріяної ним жінки з ресторанною повією. Спочатку, йому здалося, що за столик сіла прекрасна та загадкова чарівна особа, з якою він повів мову провів високе почуття, а коли “сон” чи “чар” пройшов, то виявилося, що то кокотка край столу сиділа, де тільки що ввижалася царівна”.

Ліричний герой сонета “Моїй Леонорі” – теж повія, який має підзаголовок “П’яний сонет”. Героїня твору з’явилася на шляху поета випадково, побула з ним одну ніч, щоб “збудити, блиснуть і розвіятися тінню”. Поет не осуджає її, як і кокотку з драматичного малюнка “Банкет”, написаного в 1918 році. Навпаки, вона картає поета за те, що не став оспівувати революцію, а вихваляє тих, хто пішов воювати, бродити по коліна у крові, і готових убивати та вішати всіх, хто не з повстанців, хто втік від боротьби. Поет залишився зі своїм ідеалом вічної любові. Він вважав, що краще сприйняти смерть, випити отруту, втратити його.

Цей ідеал “Вічного кохання” був для Рильського порятунком, коли він “впав”, заблудився, загубив дорогу”.

Після того, як у 1919році Рильський почав вчителювати, тема кохання в його творах відступає на другий план. Народжується поет-філософ, поет-політик. Він прагне рятувати тодішню українську поезію від примітивізму.

У цей час поет починає частково звертатися в своїй творчості до класичної спадщини. У його сонетах на тему кохання з’являється образ богині любові Афродіти, описується її пристрасть до смертного Анхіза. Запозичені образи, чужі почуття.

Майже зовсім з палітри Рильського зникли вірші про кохання у тривожні 30-ті роки переслідувань і репресій української інтелігенції, коли й саме Рильському довелося пізнати, що таке в’язниця.

Пізніше закохана приходить до ліричного героя лише в мріях та снах. Так у вірші “Шопен”(1934) чарівні звуки вальсу викликають в уяві образ прекрасної жінки, жінки мрії, символу недосяжного щастя. Ліричний герой у мріях кидається в погоню за тим щастям, але…не наздоганяє.

Тільки… вітер віти клонить і співає

Мені в ушах…Це щастя! Це любов!

Це безнадія!

Почуття композитора було співзвучне почуттю поета, який закохався у Жорж Занд. Чарівні звуки вальсу Шопена викликають у його уяві знову той неосяжний ідеал, те нездійсненне щастя, поет виносить подяку композиторові:

А сьогодні я

Люблю свій сон, і вас люблю за нього,

Примхливий худорлявий музикант

Коли поет наблизився до полудня життя, він знову звернений до теми кохання – з’явилося 9 поезій про любов, об’єднані в цикли “Остання весна”.

Ліричний герой цього циклу тверезо оцінює свої почуття, в якому значне місце займають сумніви. Але, мабуть, тому, що це почуття останнє, поет ставить його поряд з такими філософськими категоріями, як життя і смерть.

…Не тільки друг і не лиш кохана, -

Життя ти й смерть.

Коли до Дон-Жуана

Із тьми камінний командор прийшов, Він обезсмертив смертію любов.

Одне і це, кохання має свій кінець.

Я образив тебе. Я сказав

Ті слова, що не кажуть ніде і нікому, і сльоза пропекла мій рукав,

По обличчю скотились твойому.

Поет - філософ має мудрість з гумором та іронією завершити свій спів про пізній спалах страсті також з’являються рядки, в який він високо оцінив звичайне, земне, надійне, перевірене роками почуття до дружини. У сонетах, написаних восени 1945 року і об’єднаних спільною назвою “Вірність”, будучи, як завжди, щирим Максим Тадейович оцінив свою “останню весну”. А потім, зазирнувши в минуле, де всього було – “й трутизни і весна”, звертається до дружини:

Дай рученьку. Спрацьована худа!

Волосся дай мені поцілувати, -

Ця сивина прекрасна й молода.

Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, -

О бачиш! Син наш під вікном біжить.

…Люблю тебе, не можу розлюбить.

Ознайомившись з поезією Максима Рильського на тему кохання, можна зробити висновок: поет завжди зупинився тонким ліриком, мудрим філософом, надзвичайно чесна людина і якщо питанні політики, перебуваючи під остійним наглядом НКВС та його посіпак, митцеві часто доводилося писати твори на замовлення, “йти в ногу” з вимогами, які ставила тоталітарна більшовицька система, то у віршах на тему кохання він завжди залишався самим собою і, як сказав Тарас Шевченко, “не мав зерна неправди за собою”