КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

Педагогічні умови ефективного використання заохочення і покарання як методів виховання

Зміст

Вступ

1. Історія проблеми заохочення і покарання у вихованні дітей

2. Суть, види і форми заохочення і покарання

3. Фізичне покарання. Покарання і прощення

4. Умови ефективного використання заохочення і покарання

Висновок

Література

Вступ

Кожний, кому трапляється мати справу з дітьми, знає, що за допомогою заохочень і покарань вихователь добивається дисциплінованої, відповідальної поведінки дитини. У наші дні серед педагогів і широкої громадськості існують самі різні погляди на використання заохочень і покарань у вихованні дітей. Одні вважають, що треба якнайчастіше карати і як можна рідше заохочувати, інші, навпаки, радять частіше використовувати заохочення, карати ж лише зрідка. Деякі думають, що варто тільки заохочувати, а карати не треба зовсім. А є й такі, хто переконаний, що справжнє виховання – це виховання взагалі без яких би то не було заохочень і покарань.

Значення заохочень і покарань у системі виховних впливів дуже локальне, воно не належить до числа виховних засобів, що потрібні повсякденно і на кожному кроці. Цілком можливо, наприклад, на протязі дня, а іноді і цілого тижня працювати з класом, не використовуючи заохочень і покарань. У сім’ї ж, де склалися правильні взаємини між дорослими і дітьми, можна обходитися без заохочень і покарань значно більше. Мабуть, тут і з’являється переконання, що в принципі, в ідеалі заохочення і покарання не потрібні взагалі.

1. Історія проблеми заохочення і покарання у вихованні дітей

Сліпа рабська покора – ось вища мета середньовічної школи і її головного виховного знаряддя – тілесних покарань. Для буржуазної школи, яка прийшла їй на зміну, цього арсеналу було вже недостатньо. В капіталістичному суспільстві, де все будується на владі грошового мішка, на основі “вільної” купівлі-продажу стимули покори повинні були стати більш тонкими і гнучкими. Це знайшло свій прояв, зокрема, у відомій видозміні системи покарань у буржуазній школі й у доповненні її свого роду врівноважуючим початком – розвиненою системою заохочень. Педагогіка палиці в чистому вигляді змінюється педагогікою “батога і пряника”.

Поряд з поступово відступаючими на задній план, але не знятими зовсім з озброєння фізичними покараннями, буржуазна школа успадкувала від старої школи і різного роду “м’якопокаральні” міри, що принижують особисте достоїнство дитини. “З послабленням страху тілесних покарань, – писав П.Ф. Каптерев, — внаслідок поступового позбавлення останніх, багато хто визнавали вкрай необхідним збуджувати в дітях страх більш тонкий і делікатний – страх духовних страждань, страх докорів ураженого самолюбства, незадоволеного честолюбства і марнославства, мук суперництва, боротьби, поразок. У школах були введені, з одного боку, цілий ряд ганебних покарань, що зачіпають самолюбство, а з іншого боку – безліч нагород...

Ганебні покарання були досить різноманітні і полягали в позбавленні якої-небудь частини костюма (наприклад, фартуха в жіночих школах), у костюмі іншого кольору, більш грубому, чим звичайний, в ослиних масках, ковпаках, у написанні зробленого вчинку на костюмі і водіння винного по всій школі, у саджанні за останню парту, у ставленні поганих оцінок, у записуванні в чорну книгу, у неважких роботах по школі замість служителів чи служительок і т.п.” [11, стор. 8]

У буржуазній педагогіці не раз починались спроби провести грані, що відокремлюють педагогічні представлення про покарання і заохочення від правових. “Нагородження, з погляду педагогіки, не є віддякою за заслуги». [27, стор. 83] “Покарання педагогічне не є засіб залякування. Виховання не може обрати одного вихованця для того, щоб на його прикладі вчити інших”. [27, стор. 92] “Головна мета юридичних покарань — відплата (чи покарання), а головна мета педагогічних покарань — виправлення”. [22, стор. 322] Подібних висловлень зі старих посібників і підручників педагогіки можна привести чимало. Але вони були покликані відігравати роль лише декларації, що ніяк не підтверджувалися практикою. В умовах виховання в буржуазному суспільстві заохочення і покарання ніколи не були і не могли бути нічим іншим крім, як засобами “залякування”, “відплати”, “кари”, і т.п.

Ідею про те, що “справжнє” виховання — це виховання без покарань і нагород, це свого роду ідеальна гармонія взаємин вчителя й учня, у єдиному пориві прагнучих до пізнання добра і краси, висловлювали багато видатних педагогів минулого. Така була точка зору великого російського педагога К.Д. Ушинського що писав: “якщо ми дотепер застосовуємо заохочення і покарання, то це показує недосконалість нашого мистецтва виховання. Краще, якщо вихователь достигне того, що заохочення і покарання стануть непотрібними”. [26, стор. 151]

Так стверджував і А.І. Герцен, що писав, що вихователь мстить дітям покараннями за свою нездатність [4, стор. ], і Н.А. Добролюбов, і Л.Н. Толстой, і багато чудових умів Росії і Західної Європи. А. Дістервег, наприклад, вважав, що міри покарання “здебільшого і марні, і не потрібні там, де навчання ведеться правильно, тобто відповідно до природи дитини і природи самого предмета навчання... Покарання взагалі повинне ставити собі за мету усунення покарань”. [10, стор. 212]

Утопічність цих і подібних висловлень ставала очевидною при першому зіткненні з грубою дійсністю. Але сам факт заперечення цієї дійсності з її різкою, карцером, з одного боку, і нагородами за успіхи і доброзвичайність – з іншого, був, безперечно, прогресивним явищем.

На противагу прихильникам заохочень і покарань, що розуміються як засоби “штучного під’юджування”, з одного боку, честолюбства дітей, а з іншого боку – їхнього страху, у буржуазній педагогіці одержали розвиток ідеї так званих “природних” заохочень і покарань. Родоначальником цих поглядів був великий французький просвітитель Ж.-Ж. Руссо. На