вже ніхто не заперечує необхідності ведення такого курсу навчання і виховання? Далі - мандрівка у незвіданий світ цікавих, часто непередбачуваних ситуацій, коли захоплення і радість чергуються з відчаєм (чому це не вийшло? де я припустився помилки? чому зовсім протилежний ефект? як бути? що робити далі?).
П'ятий клас. Перший урок з курсу прав людини (і взагалі перший, бо в молодшій школі цього курсу не було). Для початку вирішила провести гру "Знайомство" (нагадаю: кожна дитина запитує свого сусіда за партою, що він найбільше в світі любить? і що йому найбільше не подобається? і таким чином знайомить усіх присутніх з однокласником). Були сумніви, чи варто це робити, адже вони вже й так три роки навчалися разом, то, напевне, знають один про одного майже все. Та все ж - наважуюсь, бо інтуїтивно відчуваю, що вони знають, як хто навчається, який за характером, за манерою спілкування, але щоб про таке... Навряд чи знають. І не помилилася. Вони з такою цікавістю слухають про своїх товаришів. Виявляється, Ігор дуже любить домашніх тварин (вигуки здивування), Таня любить спостерігати за різними комашками і вже чимало знає про них (тиша в класі - зовсім не очікуване), Славко життя не уявляє без морозива (вигуки підтримки й солідарності). Хтось не любить манну кашу, когось дратує те, що однокласники вигадують образливі прізвиська, іншому не до смаку смажена риба, ще хтось терпіти не може, коли вчитель підвищує голос на учня...
Урок проходить жваво, цікаво, та й для мене це можливість познайомитися з учнями, так би мовити, неформально. Але помічаю, що за останнім столом Сашко зовсім не слухає і намагається втягнути в розмову свого товариша, зовсім не цікавлячись, про що ж іде мова на уроці. Роблю зауваження, що Сашко не слухає своїх товаришів. І тут звідусіль, як по команді, чую: "Ви не звертайте на нього уваги, - він другорічник!", "Сашко -двійочник, він завжди такий!", "Його навіть з класу виганяли, бо він ніколи не слухає вчителів!", "Ми й так знаємо, що він любить! Прогулювати уроки!". Гамір стоїть такий, що й у коридорі чути. Що робити? Ляснути по столу журналом (це допомагає: виходить голосно й несподівано, і від несподіванки учні, може, на деякий час замовкнуть)? Набрати в легені повітря й не грубо але дуже голосно сказати (точніше перекричати): "Прошу припинити розмови!"? (Інколи допомагає.) Не зробила ні того, ні іншого. Стояла, чекала, спостерігала. І не знала, як бути далі.
Крикуни через кілька хвилин замовкли, і всі від мене чогось чекали: якогось вчинку, якихось слів, загалом якихось дій. Я з роздратуванням подивилася на свій план уроку: там так все добре розписано, так гладенько, усе розкладено по полицях: тема, мета, зміст, методи, прийоми, використана література; але в жодній допоміжній літературі нічогісінько не сказано про такі ситуації. Що ж мені робити? А робити щось треба. Підходжу до Сашка і запитую, чому він не хоче брати участь у нашій розмові. "А ви що, за це двійку поставите?" "Ні", - кажу. "Тоді я просто не хочу і все". "Добре, - погоджуюсь я. - Але не відволікай інших, можеш зайнятися чим хочеш, але не заважай нам". Він демонстративно дістав фломастери, зошит, якісь підручники і щось почав малювати (але все це я спостерігала краєчком ока, бо ми вели розмову далі з класом). Та все ж я зауважила, що він прислухається до наших розмов і, як мені здалося, навіть трохи пишається тим, що має особливий статус: от не захотів - і не буде! Гадала, що у мене ще буде нагода познайомити його таким чином з класом, треба тільки знайти слушний момент.
Врешті воно так і сталося, коли ми разом робили витинанки на виставку. У нього вона вийшла дуже гарна, і вже як природне прозвучало питання до нього: "То що ж ти найбільше любиш?" - "Малювати й майструвати що-небудь". І не було негативного ставлення з боку однокласників, не було запопадливих вигуків, усі оцінили його майстерність у витинанках і, звичайно ж, повірили, що малювати й майструвати він не тільки любить, а й вміє. І Сашко стояв серед класу такий задоволений, з таким сяючим поглядом! А потім вистрибом підбіг до столу із щоденником: "Напишіть мені в щоденник!" Беру ручку, розкриваю щоденник, помережаний записами "Розмовляє на уроці!", "Не працює!", "Немає домашнього завдання!", "Прогуляв урок!" і додаю свій запис: "Молодець! Зробив дуже гарну витинанку на виставку!" Не знаю, наскільки вплине запис на його навчання й поведінку далі, але радію, що він без примусу і обов'язковості зробив гарну роботу, яка й товаришам, і йому самому сподобалася, принесла крихітку радості для всіх.
А далі наступні класи, наступні уроки...