Основу мислення становить утворення тимчасових зв’язків, які відбивають об’єктивні зв’язки предметів реальної дійсності. вчення І.П.павлова про дві сигнальні системи вказує на фізіологічний механізм мислення: це – утворення тимчасових зв’язків у другій сигнальній системі, які спираються на зв’язки в першій сигнальній системі.

Мислення дає нам змогу знати те, чого ми безпосередньо не спостерігали. Мало того, воно дає нам змогу передбачити хід подій і наслідки наших власних дій.

Відомо, наприклад, з якою великою точністю астрономія передбачає заздалегідь затемнення Сонця і положення планет у певний відрізок часу.

Отже, мислення – це соціально зумовлений, пов’язаний з мовленням психічний процес самостійного відображення істотно нового, тобто процес узагальненого та опосередкованого відображення дійсності в ході її аналізу і синтезу, що виникає на основі практичної діяльності з чуттєвого пізнання і здатний виходити далеко за його межі.

5. Поняття про уяву

Уява належить до вищих пізнавальних процесів. Вона є необхідною стороною будь-якої людської діяльності. Уява породжується потребами, що виникають у житті людини, і насамперед потребою змінити ті чи інші предмети навколишнього світу. Людина не може розпочинати роботу, не уявивши собі готовий результат своєї праці. Уява виникла і розвинулась в процесі праці людини. За образним визначенням А.Ейнштейна, “уява важливіша за знання, тому що знання обмежені. Уява ж охоплює все на світі, стимулює прогрес і є джерелом його еволюції”. Людина має бузліч уявлень, які щоденно виникають у голові. Деякі з них не лишають сліду, а найцікавіші, найзначущіші уявлення залишаються в паммяті людини й складають уяву. Отже, уява – це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.

Функції уяви полягають:

у моделюванні кінцевого результату діяльності людини і тих засобів, які необхідні для його досягнення;

у створенні програми поведінки людини, коли проблемна ситуація невизначена;

у створенні образів, які не програмують діяльність, а підміняють її;

у створенні образів об’єктів з опорою на схеми та описи.

Характерні риси уяви:

Уява властива лише людині і є необхідною умовою її трудової діяльності.

Уява завжди спрямована на практичну діяльність. Перш ніж щось зробити, людина уявляє, що потрібно зробити і як вона це робитиме. Людина також заздалегідь уявляє кінцевий результат своєї праці і цим відрізняється від найуміліших тварин. Уява значною мірою залежить від спрямованості особистості: її інтересів, прагнень, потреб, переконань.

Уява тісно пов’язана з мисленням, пам’яттю, відчуттями та емоціями.

Відокремити уяву від процесів відчуття і пам’яті, а також від процесів мислення не так уже й легко. Розв’язанню цього завдання Арістотель присвятив майже всю книгу “ Про душу”.

Уява, як і мислення, виникає в проблемній ситуації, тобто тоді, коли потрібно віднайти нове рішення. Так само, як і мислення, уява мотивується потребами особистості. Реальний процес задоволення потреб може інколи підмінятися ілюзорним, уявним задоволенням їх.

Уява знаходить розв’язання проблемної ситуації навіть за відсутності необхідної повноти знань, які потрібні для мислення. Уява дає змогу “перескочити” через деякі етапи мислення й уявити кінцевий результат. Але саме в цьому й полягає слабкість процесу уяви, оскільки намічені уявою розв’язання не завжди правильні.

Образи уяви відрізняються від образів пам’яті тим, що в уяві ми змінюємо згадуване або створюємо щось таке, чого не було в нашій пам’яті.

Уява завжди є відходом від дійсності, проте в будь-якому разі джерело уяви - об’єктивна дійсність.

Зазнаючи впливу емоцій, почуттів, симпатій та антипатій, уява дає змогу глибше осмислити і пізнати дійсність, але інколи спотворює її. Так, під впливом почуття кохання до певної людини наша уява породжує бажаний образ, хоча цей образ може і не відповідати справжньому. Уява в такому разі готує чимало гірких розчарувань.

Уява – складова творчості.

Уява постає як янтипод само собою зрозумілого, тривіального. Уява – це почуття новизни, яке є неоціненною якістю людини.

Уява нерозривно пов’язана з усіма ланками психіки людини.

Так, найвищий “ розквіт” уяви проявляється в хвилини небезпеки: перед атакою, перед операцією, перед смертельною небезпекою.

Сприймання, запах, ритми музики стимулюють уяву.

6. Поняття про увагу.

Увага – зосередженість діяльності суб’єкта в певний момент часу на якомусь реальному чи ідеальному об’єкті – предметі, події, образі, міркуванні тощо (В.І.Страхов).

Увага є не психічним процесом, а формою організації пізнавальних процесів та умовою її успішного протікання, бо мислить не саме по собі мислення і не саме по собі сприймання, а сприймаюча та мисляча особистість. Як пише С.Л.Рубінштейн, у кожному психічному процесі присутній момент, що виражає різні ставлення особистості, зокрема до світу людей, природи, свідомості до об’єкта. Це ставлення виявляється в увазі. Наприклад, коли учень з інтересом ставиться до математики, вона, ніби в полон, бере його свідомість. Він глибоко й зосереджено, зі стійкою увагою, виявляючи витривалість, працює над виконанням математичних задач.

Функції уваги полягають у тому, що людина серед безлічі подразників, що діють на неї, обирає потрібні, важливі, а інші гальмує, виробляє таки чином програми дій та зберігає зосередженість, контроль над протіканням їх.

Самостійною формою психічної діяльності вважає увагу П.Я.Гальперін. Він дотримується гіпотези, що увага є діяльністю психічного контролю. Основні положення цієї гіпотези полягяють у тому. що увага є однією зі складових орієнтовно-виконавчої діяльності, що в цій діяльності увага не має власного продукту, а виконує функцію контролю, поступово стаючи внутрішньо скороченою автоматизованою дією.

Довільна увага є увагою планомінарною. Це – контроль за дією, що відбувається на підставі виробленого плану, вирізнених критеріїв та способів їх використання.

Мимовільна увага також