О.Духнович був, по суті, засновником етнопедагогіки у загальноукраїнському масштабі ( основні принципи сформулював у „Народній педагогїї”. Він заклав основи закарпатоукраїнської етномедицини („Домашній лікар”, „Наказ врачебний”. „Рецепт к отвращенію разних болізней і к достиженію глубокой старості”), чимало зробив і в утвердженні народної кулінарії („О препітаніи в нужді”, „Хліб із пырниці”, „Брашно із свербогузи”, „Леквар із бузиновых, земляничних й речничных ягод»).

У духовній спадщині О.Духновича значний поетичний, прозовий, драматургічний доробок. Свою літературну діяльність майбутній літератор розпочав ще в 1829р. віршем „Ода на тріумф Ніколая, царя Россіи”, але активно почав виступати з творами з 1847р. Об”єктом поетичних зацікавлень найчастіше виступають Бог, народ. Є в нього також чимало патріотично-закличних пісень, елегій, байок, дидактичних віршів.

Поетичні твори релігійної тематики є також невід”ємною частиною поетичної творчості О.Духновича. Більшість із них написана в народнопісенній традиції, що дає змогу читачеві проникнути у внутрішній світ автора, осмислити його світоглядні традиції та естетичні ідеали.

За своїми філософськими поглядами Духнович був ідеалістом, але в окремих питаннях пропагував матеріалістичні положення. У суспільних поглядах він стояв на позиціях просвітительства. Освіту вважав най важливішим засобом перетворення суспільства, відкидав революційну перебудову суспільного ладу.На демократичних і прогресивних принципах тодішньої європейскої педагогічної думки О.Духнович розглядає дидактико-методичні питання педагогики. Так, у книжці „Народна педагогія” детально продумана і укладена в систему як організація шкільництва, так і саме навчання дітей у школі та за її межами. Ця система грунтувалася на активній участі школярів у навчанні та свідомій праці вчителів і батьків у навчально-виховному процессі, на глибокому усвідомленні, що саме освіта і добре виховання підростаючого покоління – то надійний національний фундамент нроду.

„Тут потрібно,- писав учений,- щиру мати волю, щоб кожен дітей маючи хотів їх просвіщувати, щоб священики сіє завдання усилювано виконували, щоб собі за перший обов”язок служби взяли освіту, но не тільки так налегко, но серцем і душою”, а дяки щоб „службу науки не так з обов”язку, як з любові кінчили”. Критично ставлячись до тієї когорти дяків, які „викручуються, що в них немає способу, їм не платить ніхто”, Духнович каже, що не треба чекати „мзду за сіє”, слід свідомо працювати для себе самого, для ближнього. „Ви, родітелі,- звертається він до батьків,- турбуєтесь про виховання дітей, яким ви дали життя; повинні ви дітей ваших особливо хлібом благонравія кормити, щоб вони стали гідними членами суспільства, щоб вони на користь суспільству росли; це тільки через добре виховання, через науку їм сотворите”.

Ідея народності виховання. З позицій вірності своєму народові Духнович розвивав у своїх творах ідею народності виховання. В умовах, коли частина закарпатської інтелігенції потрапила під чужий, угорський вплив і цуралася свого українського походження, він рішуче вимагав, щоб кожний учитель „в детях народолюбие возбудил и в сердце их закрепил любовь к своей народности”. Важливою ознакою народності Духнович вважав мову, виступав за те, щоб викладання в школах Закарпаття провадилося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. На його думку, впливовим засобом у вихованні в дусі народності має також бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Вимоги Духновича щодо виховання в дусі народності не мають нічого спільного з шовінізмом, видатний просвітитель з повагою ставився до інших народів.

Мета і завдання виховання. У творах Духновича обгрунтована вимога виховання людини – громадянина і патріота, міститься заклик „силы человеческие, телесные и духовные, от природы данные, с молодости... сохранять и совершенствовать”. Відповідно до цих завдань, на його думку, повинно здійснюватися розумове, моральне і фізичне виховання дітей та молоді.

У процесі розумового виховання учнів треба озброювати певним колом знань, розвивати їх пізнавальні здібності. Ці знання мають стати в пригоді в майбутній практичній діяльності, бо освіта не самоціль і „лише тоді є корисною, коли вона служить нам засобом для добробуту”. У початковій школі, на його думку, треба вивчати географію, ботаніку і зоологію, сучасні іноземні мові, землеробство, садівництво і бджільництво. Таке надто широке для початкової школи коло знань пояснювалося прагненням Духновича забезпечити в єдиному доступному для українського населення типі школи на Закарпатті грунтовну підготовку учнів.

Розумове виховання слід тісно пов’язувати з моральним, у процесі якого діти вчаться розрізняти в житті чесне і нечесне, наслідують в усьому високоморальних людей. Важливими завданнями морального виховання є також формування в учнів почуття патріотизму, таких якостей, як людяність, правдивість, дисциплінованість. Духнович особливо наголошував на вихованні молодого покоління в дусі працьовитості. Людина, вихована поза працею, на його думку, є тягарем для суспільства, тому до праці треба підходити як до важливого засобу фізичного та інтелектуального розвитку, який „сили зміцнює” і „розум розвиває”. У зв’язку з цим Духнович розробив систему трудового навчання і виховання, приділивши велику увагу праці дітей і молоді в сільському господарстві.

Важливе місце в роботі школи повинно зайняти фізичне виховання як необхідна умова загартування і підготовки до трудової діяльності. Цьому має сприяти чітка система фізичних вправ: „природні” вправи (біг, лазіння, стрибки, купання в річці тощо); ігри, під час яких розвиваються не тільки тіло, а й розумові здібності дітей, а також спеціальні фізичні вправи.

Дидактичні вимоги. Духнович обгрунтував важливі дидактичні положення, викладені, головним чином, в його праці „Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских”. Великого значення він надавав наочності в навчанні, радив використовувати різні натуральні