У першій частині “Слова” йдеться про закон і благодать, що протиставляються один одному. Щоб зрозуміти ідею твору, треба вияснити, який зміст вкладав Іларіон у ці слова. Письменник вбачає у законі Старий Завіт Біблії, віру, що передувала християнству і була замкнута в одному народові. Благодать – християнське віровчення, що викладено у Новому Завіті Біблії. Іларіон вважає це вчення вищим ступенем розвитку людства, вірою, відкритою для всіх народів. Це дає йому змогу обґрунтувати церковну і політичну незалежність Русі від Візантії, її рівноправність з іншими християнськими країнами. Автор розмірковує про сутність хрещення Русі. Його теологічна концепція така: для спасіння людства Бог дарував людям через іудейського пророка Моісея закон, що повинен підготувати людей до прийняття благодаті –християнства. “Закон бо предтечею був і слугою благодаті і істини” [2, 189]. Він регламен-тував життя і віру лише одного єврейського народу. “Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого народу руського дійшла” [2, 195]. Прилучені до християнства народи рівноправні.

Працюючи з текстом, учитель матиме змогу простежити особливості стилю Іларіона.

Звернемо увагу на абстрактні образи у тексті: закон, благодать, істина, віра, морок та ін.

За словами Д.С.Лихачова, у всій середньовічній церковній літературі існує прагнення до абстрагування, відокремлення від побутового мовлення. Вважалося, що мова “високої” церковної літератури повинна бути “священною”, доступною не всім. Абстрагування підтримувалось аналогіями із священного писання, що створювало враження загального, вічного [5, 123-126]. Звідси – велика кількість цитат у таких пам’ятках.

Зачитуємо вислів Д.С.Лихачова, в якому пояснюється стилістична роль численних цитат у творах давніх авторів. “Чем авторитетнее круг произвдений, из которых собираются “цветы” (цитати – Н.З.) его стиля, тем сильнее они настраивают читателя на благочестивый лад своею привычной приподнятостью, тем легче вызывают они благоговение и сознание высоты описываемого. Отсюда обилие цитат из священного писания, особенно из псалтыри, стилистическая роль которых в “высокой” литературе средневековья огромна и своеобразна” [5, 127-128].

Далі запропонуємо учням прочитати першу частину тексту і вибрати порівняння, що характеризують закон і благодать. Одночасно заповнюємо таблицю:

Закон | Благодать

спершу тінь

рабиня Агар

світло місяця

нічний холод

старі міхи, застарілі в іудействі

пересохле озеро | потім істина

вільна Сарра

сонячне сяйво

сонячна теплота

вино нового вчення благодатного

розлите євангельське джерело

Звернемось до порівнянь, записаних у таблиці. Це характерні для давньої літератури порівняння-антитези, в яких образи, явища не тільки співставляються, а й протиставляються. Вони створюються за допомогою антонімів.

Переваги благодаті перед законом автор підкреслює й у висловах, що сприймаються як афоризми. Знаходимо їх у тексті:

Християнство ж спасіння благе і щедре,

бо шириться на всі краї землі.

Закон бо раніше був, а вознісся невисоко

і одійшов. Віра ж християнська, пізніше

з’явившись, більшою од ранішої стала і

розійшлася між множеством народів.

І Христова благодать усю землю обняла і,

як вода морська, покрила її.

А по всій землі роса, а по всій землі віра

розпростерлася, дощ благодатний обросився,

купіль одродження синів своїх в нетління огорнула.

Озеро ж закону пересохло,

а євангельське джерело, наводнившись

і всю землю покривши, аж до нас розлилося.

У пустинній бо й пересохлій землі нашій,

висушеній ідольським жаром, зненацька забило джерело

євангельське, напуваючи всю землю нашу (Виділено нами – Н.З.).

У багатьох цих висловах знаходимо образи-символи, що так характерні для творів давнього пись-менства. Символ – це “умовне означення якогось явища або поняття іншим на основі подібності з метою стисло й яскраво передати певну ідею” [4, 381]. Зупинимося лише на символах, що означають вологу, без якої неможливе життя: вода, роса, дощ, купіль, джерело, озеро. Вони допомагають Іларіону емоційно, переконливо стверджувати життєдайність нової віри.

Перша філософська частина “Слова про закон і благодать” переходить у похвалу Володимиру Святославичу, хрестителю Русі. Автор підкреслює, що Володимир добровільно вибрав християнську віру, вражений її величчю, урочистістю, красою. Завдяки йому русичі приєдналися до великої сім’ї хрис-тиянських народів. Він ставить ім’я Володимира в один ряд з апостолами Петром, Павлом, Іоанном Богословом, Марком та ін., що впроваджували нову віру серед народів Італії, Азії, Індії, Єгипту. У творі Володимир Святославич уподібнюється Константину, римському імператору:

“Подібний ти до великого Константина, рівний розумом, рівний христолюбством, рівний честю служителям його… Тож подібний тому єси, з ним однакової слави і честі достойний” [2, 200].

Іларіон хоче переконати в необхідності канонізації Володимира, на що Візантія ніяк не пого-джувалася.

Знаходимо в тексті хвалебні характеристики рівноапостольного Володимира, що свідчать, на думку письменника, про його святість:

“Чесний і славний між земних владик“, “друже правді, розмислу вмістилище, милосердя гніздо”, “у тебе розум вищий від розуму земних мудреців”, прохачам подавав, голих одягав, спраглих і голодних насищав, болящим всяку потіху посилав, боржників викупляв, рабам свободу давав, “велику заповзятість маєш до того, як вірний раб Христовий”, “не одну людину одвернув… од облуди ідольської, не десятьох, не город, а весь край сей”, “сей каган наш Володимир славним од славних народився, благородним од благородних”.

Іларіон – справжній патріот своєї держави. Прославляючи Володимира, він одночасно славить могутність і авторитет Руської держави:

“Похвалімо ж і ми… того, хто велике і дивне діло створив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність паминаються і пам’ятаються ще й нині. Не в худородній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській,