Важливість малого.

Урок літератури нерідко нагадує “вчений вступ” до художньої книги, яку без єдності цього, іншого здавалось би і прочитати неможливо. Часто буває: детально розглядаються, наприклад, жанр, гіперболи, метафори поеми М.В.Гоголя “Мертві душі”, але на уроці немає Гоголя! Задача вчителя додати до читацького сприйняття, елементи прфесійного бачення тексту, але тільки додати, а не заменіти одне іншим. Незнааня різниці між звичайним порівнням і метафорою, простою поемою і поемою в прозі, ніяк не заважає вирости в Людину, а от незнання тієї сцени, де князь Болконський, відправляючи на війну свого єдиного (!) сина князя Андрія, передбачає йому “небезпечні”, а не “вигідні” місця і князь Андрій дякує за це батькові, може сказатися на чиїсь долі.

Аналіз літературного твору повинен виростати в етичну проблему, а не в огляд всього, що було до і після книги. Ці “до” і “після” хоч і важливі, хоч і пояснюють літературой саму книгу, але вирішального значення для уроку не мають. Шкільна книга перш за все моральна тема, а не відрізок теорії з історії літератури. Теорію, як холодну воду, краще подавати невеликими порціями. Не за науково-теоретичною базою і літературним процесом ідуть до нас учні, а за тим, без чого жити неможливо. Ідуть, щоб знати до чого вернутися через багато років. І, напевно, не до “єдності сюжетного і композиційного”, а, наприклад, до вірша Пушкіна “Я помню чудное мгновенье..”, для того, щоб почути в ньому не почутий раніше гімн Натхненню.

Існує і ще одна аксіома: велике пізнається через мале”. Наприклад, замислимося лише над однією фразою Коробочки (“Мертві душі”) і нівіть над єдиним словом в репліці: “я мертвими ще не торгувала”. Тут і характер, і час, і гоголівський сміх. Ця вбога бабуся до цих пір, виходить, торгувала живими, мертвими ще ні. В маленькій деталі – мініобраз сатиричної суті “Мертвих душ”. Коли в малому видно світ великого, з”являється зацікавленність і до того, і до іншого, а загалом до їх зв”язку. Цікаве неначе подвоюється передчуттям серйозного. Але ідучи від малого як частини цілого, учні не завжди відчувають саме це ціле. Ось тут-то і повинен допомогти вчитель, який вміє працювати “від цілого”. В зустрічі, а точніше синтезі двох різних творчих шляхів (які самі по собі нічого не важать, оскільки вчитель і учні розмовляють тоді на різних мовах) – великий успіх уроку.

Мистецтво питання.

Питання – безвідмовний інструмент в складному мистецтві спілкування з учнями, книгою, з самим собою, нарешті. Що може бути ясніше питання, що задане самому собі, і значніше, коли він хвилює всіх. Спитати себе як іншого, і іншого, як себе, - в цьому мистецтво. Учні оживають, коли разом з ними шукаєш істину. Який ти насправді, як ставишся до учнів, якими турботами живеш, до чого прагнеш – про все це скажуть питання. Реакція на питання важливіша за відповідь, тому що учні пам”ятають не відповіді, а питання, і в зв”язку з цим свою реакцію на знайдені рішення. Коли один учень не може відповісти, не треба поспішати викликати іншого, треба спробувати знайти цього іншого в ньому. Розвивати самостійність учня його власними силами не можна. Спитати – це знати обсяг бажаного і можливого, тобто міру своєї допомоги учням. Треба допомогти учневі, але так, щоб цього не було помітно. Його думку треба розвинути так, щоб він думав, що це він знайшов правильне рішення.

За учнем повинно бути право не відповідати, якщо він не хоче, або не може. Для цього є і питаня не на оцінку, головне – шоб учень говорив, хай і неправильно. Гасло – “скажи, нехай буда боляче мені, але тільки не мовчи”.

Якщо питання помирає після відповіді, то яка б гарна не була відповідь, питання – пагане. В складному питанні завжди залишеться щось незрозуміле, недоговорене, воно залишається для подальшого осмислення. Післядія питання – найрадісніший кінець уроку. Є сенс в тому, шоб не на все відповісти, не все вирішити. Перспектива, а не панорама – мета урока літератури.

Задавати в кінці уроку питання “Чи є у когось питання?” – табу. Питати треба всередині уроку. Треба давати змогу учням задовольняти їх бажання взнати щось нове в будь-який час, крім того коли учні перестають питать, вони перестають і відповідать. Питаючи, стаєш особистістю.

Що треба задавати.

Е.Н.Ільін висуває таке твердження: “якщо урок всьому початок і всього підсумок, то домашнього завдання – мінімум.” На домашнє опрацювання треба виносити ті завдання, що передбачають відкриття, спірні рішення, хвилюють своєю новиною, заради якої цікаво і радісно напружувати думку. Адже перенавантаження можуть бути і в недовантаженнях – яскравими, творчими. Але є і більш важливі аспекти. Домашнє завдання не “прикладається” до урока, воно органічно випливає з нього. Образно кажучи, разом з дітьми треба “копнути” книгу, а “лопату” віддати їм. Частина уроку, можливо, найцікавіша, але нереалізована, - і є домашнє завдання. Додашнє завдання повинно бути творчим. Беззаперечно, знайти відповідь на творче питання дуже важко, але краще задати одне питання, але творче, ніж 15 звичайних