Психолого-педагогічна наука досить добре досліджує педагогічні, методичні, дидактичні основи і закономірності педагогічного впливу на учнів, але творчі, евритичні компоненти залишаються мало пізнаними. Разом з тим, учені вважають, що можливості людини значно перевищують її діяльність, тому в житті ця різниця між потенційним і вельним реалізується в творчості.

На сучасному етапі постало питання про пошук на використання форм, методів та прибанів навчально-виховного процесу, спрямованих на виховання активної особистості. У цьому аспекті важлива роль належить мистецтву, зокрема театральноиму мистецтву, але завдяки своїй художньо-естетичній сутності та ігровій природі здійснюється впли на емоційну, інтелектуальну, вольову сферу особистості школяра.

З метою доведення, що театральне мистецтво має перевірену часом і досвідом багатьох поколінь здатність навчати і виховувати, розвивати особистість на високому духовному рівні, ми звертаємся до глибокого історичного аналізу педагогічного досвіду.

Діяльність «нен театрів» приділяє увагу такі українські автори, як: Д.Антонович, М.Ворик, М.Вороний, І.Карпенко-Карий, Г.Перетез, М.Петров. В Росії: М.Булгаков, Ю.Лотман, П.Нарозов, Л.Старікова, М.Царьов. у своїх працях названі автори дають глибоку характеристику впровадження театральних форм виховання і навчання у середніх навчальних закладах, а також у домашньому вихованні. В Україні та Росії як найбільш методів формування і розвитку освіченої шляхетної особистості, здатних вживати на інших людей і словами і своєю поведінкою.

Відомий вчений і театрознавець Г.Н.Бояджиєв повідомляє, що театральне мистецтво було створене вченими елутами, тому і поняття «театр», «драма», «сцена» мають давньогрецьке походження. Мета театральних видовищ полягає у вихованні високих ідеалів громадської доблесті, народжених усіх успіхів життя греків, відстоєних у довгій боротьбі за демократію. Хочеш відродити націю почни з театру, - говорили давні греки. Платон, спираючись на давні традиції, згідно з якими музика виражає стан душі, а тому може сприяти її вжиткуванню, вихованню, створення морального характеру, приймає ідею комунікативно-виховної характеристики мистецтва на думку глядача (слухача), Платон з позиції аристократичної ідеології пропонував увести сувору цензуру на види і жанри мистецтва. Арістотель, розуміючи поміркований, а почасти демократичні погляди, досліджував проблему взаємодії художника і шлядача з точки зору психологічних механізмів, що здійснюють їх комунікацію. «Співчуття» за Арістотелем – це перенесення почуттів глядача на героя трагедії.

Моральне начало, моралізували глибоко пронизує праці Просвітителів у всіх країнах Європи. В Німеччині Ф.Шимер писав статті про театр, одна з яких називається «Театр як моральна установа». Для Шимера театр – засіб показати людству його хиби, розвінчати зло. Тисячі приступів, які залишилися без покарань, карає театр; тисячі чеснот, про які мовчить правосуддя, проявляє сцене [ ; 17]. Саме театр здатний діяти з такою силою, яка б могла заставити людину, подивитися на себе з боку і оцінити свої душевні якості. Театральне мистецтво, стверджує Шимер, не дає людині відокремитися, воно «робить нас причетними до чужих страждань і за мимовільні страждання винагороджує». [ ; 17].

В творах французьких просвіфтителів Д.Дідро і Ж.Руссо бачило звернення до мистецтва як до сфери взаємодії людей в оточуючому світі. Під цим кутом зору Дідро розглядає всі види мистецтва, особливо театр. Руссо в «листі до д’Аламбера» вказує на властивість театру «заставити судити про моральну суть» інакше, аніж ми її трактували раніше. [ ; 562].

Кант вважав, що головна мета мистецтва організувати людське спілкування зза допомогою спільного почуття, душевного стану задоволення, яке виникає у процесі сприйняття його аудиторією. Думка про діалог згодом стала основоположною у розумінні сутності художньої діяльності, яка покликана вирішувати проблеми духовного вдосконалення особистості, оновлення суспільства. У відповідності зі способами спілкування Кант класифікує і види мистецтв. «Якщо ми хочемо розділити мистецтво не можемо обрати більш зручний спосіб, аніж аналогія мистецтва з тими способами вираження, якими люди користуються в мовленні, щоб якомога більше повідомити одне одному…понять те відчуттів. Це вираження є в слові, тесті, тоні…наявними є три види мистецтва гри відчуттів».[ ; 338].

Гегель не мислить мистецтво поза спілкуванням суб’єктів, з-поміж яких один духовно-творчий, а другий – споглядаючий. На думку філософа, мистецтво є питанням, зверненням до серця, закликом до дуги та розуму [ ;274].

Позитивістська орієнтація у трактуванні мистецтва базувалася не твердженні, що саме воно [мистецтво] може стати провідником знань, здобутих точними науками, і водночас основана, що прикрашає життя людини.

Іспанський письменник Б.Ф.Сервантес устами Дон кіхота – ніхто так ясно не зможе показати нам різницю між тим, які ми є, і тим, якими нам бути належить, як театр. Адже відомо, що вплив істини, яке виголошується зі сцени, значно сильніший, аніж навчальні слова викладача в будь-який навчальних ступенях.

З давніх часів постійним супутником життя українського народу було театральне дійство, що складало основу народних свят, обрядів, традиції. Таке видовище, виконуючи національну культуру, допомагало не лише розвивати естетичні смаки народу, естетичні почуття, а школою життя, еталоном моральності та людяності.

Перша документальна згадка, про вистави на сцені українських творів датується 29.08.1916 р., за дослідженням Д.Антонова.

З початку ХІІ століття українські навчальні заклади, що виникли у багнатьох містах України, стали впроваджувати театральне мистецтво у систему виховання молодшого покоління.

Театр у формі літературної драми став необхідною складовою частиною шкільної практики. Православні школи виробили театральні дійства могутнім методом виховання свідомого громадянина, щоб нейтралізувати емоційний вплив театралізованих вистав єзуїтів, проти єзуїтської агітації.

Епоха відродження української нації, для якої був характерний розквіт культури і просвіти на часі з театральним мистецтвом, трмималися протягом двох століть.

Шкільний театр Києво-Могилянської Академії був невід’ємною частиною навчально-виховної програми. Театральні