На думку I. Франка, «наше духовенство відграло дуже важну роль в iстоpiї нашого відродження i ... саме воно від часу переходу Галичини під Австрію величезні зробило по-ступи в світi і житті товариськім». В останні десятиліття перебування Галичини під владою Речі Посполитої воно перебувало в стані «найбілыного упадку». Нижче духовенство було близьким до народу й так само безсилим проти гніту поміщиків, як i селяни. На відміну від нього вище духовенство «навіть не признавалося до русинів, стояло за дідичами i давило та кривдило i сільських попів, i народ».

Ситуація змінилася, коли після захоплення Австрією Галичини у роки правління Mapiї-Терези i Йосифа ІІ почали 3'являтися перші широко доступні для галицьких українців навчальні заклади. Однак сама освіта греко-католицьких священиків набрала таких форм, які могли тільки відчужити цих єдиних представників української інтелігенції від свого народу. 3 перемогою в австрійському уряді після смертi Йосифа II консервативного напрямку (1790 р.) це відчуження посилилося. Систематична проповідь серед селян-ства сервілізму й лояльності щодо австрійської влади стала традиційною в церковній та освітній діяльності уніатського духовенства. Єдиною метою його суспільної активності було добитися зрівняння в ycix свoїx правах з латинським (римо-католицьким) духовенством. Водночас вище уніатське духо-венство стало все більше підлягати полонізаторській політиці місцевої влади у Галичині. «Єзуїтсько-шляхетський дух огортав помалу й нижче руське духовенство, а наставники далі робили своє». У результаті українське населення поділилося на два взаємовідчужені стани — «попів та мужиків, котpi меньше розумілися i менше ненавиділися, ніж коли-небудь».

Ti ж священики, які заявляли про «людські права», «чоловічу гідність», прагнули відстоювати народні інтереси, піддавалися переслідуванням з боку поміщиків. Тому «попи, стаючи на парохію, мусіли зрікатися i тих мізерних зав'язків думки та потягу до свободи, котрих могли набратися в школі, i смирно ставили «крухими», повільними панськими підданими».

У цілому ж, до революційних подій 1848 р. абсолютну більшість уніатського духовенства становили, за словами I. Франка, «пасивні попи», які були зайняті лише виконанням священицьких обов'язків та справами свого матеріального добробуту. «Не такі були часи, щоб могли в них родитись i виростати сильні натури, а як котрі такі й вихапувались, то швидко їм усяка власть зуміла доїхати кінця. Примipом можуть служити Шашкевич, Вагилевич, Могильницький i др. передові попи в тодішній галицькій молодіжи».

I. Франко та М. Павлик неодноразово підкреслювали, що у своїй діяльності члени угруповання «Руська трійця» (М. Шашкевич, I. Вагилевич, Я. Головацький та їxнi ідейні однодумці) виходили не з духовних, а чисто світських інтересів. М. Шашкевич прагнув, з одного боку наблизити українську інтелігенцію до народу, а з другого — просвітити народ. У його творчості чітко простежується протест проти панщини, яка була однією з головних перешкод на шляху народної просвіти. Своїми думками i вчинками «Руська трійця» розходилась з усім уніатським духовенством, тому його верхівка доклала уcix зусиль для організації розправи з учасниками нового літературного та суспільно-політичного руху серед галицьких українців. Відповідно до цього М. Пав-лик розглядав діяльність «Руської трійці» як першу в Галичині «революцію против загалу руського духовенства, особ-ливо вищого» .

Сучасний канадський дослідник українського походження Дж.-П. Хімка стверджує, що переродження «народовців» було викликане їхкьоаю відірваністю від селянських мас. Для налагодження зв’язків з селянством, включення його у культурне і політичне життя вони змушені були звернутися до уніатського луховенства – єдиної саціальної сили серед галицьких українців, яка була достатньо матеріально й освітньо незалежна для досягнення керівної ролі у національному русі на селі.

Така точка зору не враховує того факту, що ідейне зближення «народовців» з клерикалами мало двосторонній характер. Намагаючись протистояти «народовцям» у боротьбi за розширення своїх вплпвів на селянство, священики — «москвофіли» були вимушені у своїх виданнях вживати народну мову, відкривати сільські читальні т. ін. Це зближен-ня ідейних позицій полегшувалось тим, що у своій діяльностi «народовці» ігнорували соціальні інтереси селянства. Більшість «народовців», відзначав М. Павлик, «були вільнодумці... супроти народу вони не тільки старалися ві всім наслідувати москвофілів, а й переходити їх». Їхня критика клерикалізму була розрахована лише для сприйняття її ін-телігенцією. У своїх же популярних виданнях «народовці» стають на «чисто церковне становище», поступаючись навіть «москвофільським» виданням за ступенем порушення економічних та політичних інтересів народу.

«Таким чином i народовська діяльність щодо народу зводилась, кінець кінців, на те, щоби поперти народ до греко-католицької церкви, перед проповідницю, та до отців духовних».

У кінцевому рахунку, клерикалізм виявився джерелом ycix реакційних проявів у суспільно-політичному житті галицьких українщв. Правда, I. Франко та М. Павлик бу-ли далекі від того, щоб повністю заперечувати позитив-ний внесок yнiатcькoro духовенства в українське національне відродження в Галичині у XIX ст. Вони відзначали великі заслуги багатьох попів-народолюбців «у поширенні серед селянських мас освіти, у популяризацїї української літератури, у відстоюванні соціальних та національних інтеpeciв народу». Зокрема, I. Франко та М. Павлик, критикуючи I. Наумовича за певну непослідовніcть у поглядах, водночас високо оцінювали його просвітницьку діяльність серед народу, його глибоке розуміння тих завдань, які об'єктивно стояли перед галицькою інтеліген-цією. М. Павлик відзначав, що статті iншого священика, Й. Кобринського, вже у другій половині 70-х років розвивали «широкі плани комуністичної громадської госпо-дарки».

Але в цілому вплив уніатського духовенства на cycпільно-політичне життя у Галичині був, на думку I. Франка та М. Павлика, негативним. Як