Антихристологія не тільки не відступила на задній план, але й ще більш посилилася в зв'язку з урядовими репресіями, що підігрівали і підтримували її. Наприкінці XVII - початку XVIII століття антихристно-логічні ідеї старообрядників знайшли новий плодючий грунт в реформах Петра I. Ревізія і подушні податі, що остаточно знищували останні вільні елементи в селі, криваві ростріли, запровадження іноземних звичаїв і одягу, гоління борід у бояр і багато іншого - усе це наводило фанатично настроєних людей, якими були старообрядники, на думку про вжодження на російський престол антихриста.

“Выписана история печатна о Петре Великом”, що виходить із старообрядницьких кіл, доводила, що антихрист - це Петро I. «Той же лжехристос, - говорилось в ній, - учини описание народное, исчисляя вся мужска пола и женска, старых и младенцев, живых и мертвых, возвышаяся над ними и изыскуя всех, дабы ни един не мог скрытися от рук его, облагая их даньми великими - не точию на живых, но и на мертвых». Вже наприкінці XVII століття положення про воцаріння у світі антихриста одержує в старообрядництві силу догмата, що визначав ставлення до «світу», тобто до кріпосницької держави.

Характерною рисою старообрядництва стає в цей період різке протиставлення «істинно віруючих християн» (тобто старообрядників) «світу», у якому запанував антихрист. Істинно віруючим строго наказувалося утримуватися від будь-якого спілкування з «мирськими» - представниками «світу антихриста» - у їжі і молитві. З цього часу в старообрядництві посилюється проповідь відходу зі «світу», у якому нібито запанував антихрист. Питання про те, як врятуватися від загибели, від причетності до «світу» антихриста в старообрядництві кінця XVII - першої половини XVIII століття вирішувалося двояко: шляхом добровільної смерті або шляхом утечі від «слуг антихристових».

Найфанатичніші і найпослідовніші прихильники старовірувань обирали найбільш «правильний» шлях на небо - добровільну смерть, головним чином через самоспалення. Самоспалення, що одержало поширення переважно серед селян Півночі і Сибіру, носило характер релігійного акту очищення. Його проповідники підтверджували, що недостатньо піти від антихриста в пуселю, потрібно ще й очиститися від його нечистоти і спокутувати тимчасове спілкування з ним. Перший акт такого очищення - «водохрещення в Єрдані» (тобто в будь-якій річці), другий - «хрещення вогнем». Самоспалення потрібно було для того, щоб «не погибнуть зле духом своим» , врятуватися від зла, спокутувати й очистити свою душу. Ця спокута й очищення провадилася вогнем, очисна сила якого є непохитна, тому що вогонь не тільки змиває нечисть, але й остаточно знищує її. Дуже важливо було згоріти за власним бажанням, тому що тільки в цьому випадку акт спокути мав свою силу. Чималу роль у пропаганді самоспалень відіграв, безумовно, Авакум, що писав про перших самоспалених, що їм «воистинно будет добро». «На что путче сего? »- повчав він в одному з своїх послань.

І ось починаючи з 1676 року, тобто незабаром після придушення повстання С. Разіна і відразу ж після придушення Соловецкого повстання (тут, безумовно, ми маємо не просто збіг у часі, а закономірний зв'язок), запалали зруби, скити і церкви із самоспаленими. Фанатичні прихильники «старої віри» горіли родинами і цілими селами, у деяких випадках кількість згорілих перевищувала тисячу чоловік. За приблизними підрахунками, до початку XVIII століття згоріло 8834 прихильників «старої віри», причому майже усі спалювання 70 - 80-х років відбувалися добровільно, без жодних втручань ззовні. З 1700 по 1760 рік у результаті самоспалень загинуло ще 1332 фанатика-старообрядника, і лише пізніше кількість жертв цієї форми протесту почала зменшуватися. Усього, на думку деяких авторів, згоріло біля 20 000 прихильників старовір`я.

Природно, що на шлях крайнього фанатизму могла стати лише порівняно невелика частина старообрядництва. Основна ж маса його прихильників, рятуючись від переслідувань і репресій царського уряду, віддала перевагу втечі в «пустелі», на незаселені, важкодоступні околиці Росії - у Помор'я та Заволжжя, на вільний Дон і на Яїк, у прикордонні з Польщею повіти Чернігівщини. Окремі хвилі старообрядницької колонізації направляються на Урал і в Сибір. Втікали старообрядники і за російські кордони - у Туреччину, Австрію, Польщу і Швецію. Там, у пустельних або малозаселених місцях заснували вони свої колонії - слободи, лагодження і скити. Багато з них перетворилися згодом у промислові і торгові центри.

Лише після 1685 року уряд звернув увагу на втечу людей та їхнє самоспалення і почав посилати спеціальні військові загони для розшуку швидких старообрядників, причому їм давалися особливі інструкції на той випадок, якщо утікачі замислять здійснити обряд самозпалення. Проте, як правило, прихід військової команди і слугував сигналом до самоспалення, врятувати ж кого-небудь із бурхливого полум'я вдавалося рідко. Ніякі урядові заходи не досягали потрібного результату - втеча і самоспалення старообрядників, що почалися в другій половині XVII століття, продовжувалися усю першу половину XVIII століття. «Так втікало й очищало себе, - писав Н. М. Нікольский, - від скверни антихристової кріпосницької держави селянство».

Вже наприкінці XVII століття створюються старообрядницькі центри: Помор'я, Північно-Захід, Керженець, Стародуб`є, Вэтка і Дон. Оселившись на нових місцях, приховані від урядового ока, старообрядники мали можливість осмислити найважливіші для них питання про ставлення