Сектою, близькою до хлистів були підгорнівці, або суздальці. Вона заснована в останній чверті ХІХ ст. у селі Тростянці Охтирського повіту Харківської губернії селянином Василем Підгорним. Він організував також у м. Богодухові жіночий монастир, кілька жіночих громад. За його діяльність підгорного Св. Синод вислав у Суздальській Спасо-Євфімієвський монастир, який став місцем паломництва прихильників вчення. Згодом завдяки листуванню Підгорного з членами секти та їхній активній місіонерській роботі у секти знайшлись однодумці в Курській губернії на Сумщині. В Сумській області секта проіснувала до 20-х років ХХ ст. і здобула багато прихильників завдяки своїй антирадянській спрямованості.

Релігійні течії хіліастично-есхатологічного та харизматичного характеру до 1917 р. в Україні були репрезентовані трьома напрямами – єговістами-ільїнцями, іоаннітами та інокентіївцями.

Єговісти-ільїнці вийшли із середовища духовних християн. Цю секту організував наприкінці ХІХ ст. на Уралі штабс-капітан Микола Ільїн. Наприкінці ХІХ ст. ільїнці з’явилися в Україні, особливо – на Донбасі. Вчення Ільїна за своїм змістом – синкретичне поєднання християянства, іудаїзму та язичництва. В цьому помітний вплив і західних містиків. Ільїнці вчать, що бог Єгова є сином Верховного Творця, в якого є ще сини, котрі керують іншими сонячними системами. Нашою ж сонячною системою керує Єгова-Христос. Один із синів, Сатана, повстав проти Бога-батька і захопив нашу сонячну систему. Та Єгова вигнав його з неба на землю і веде з ним постійну боротьбу,що має закінчитися Армагеддоном. Після перемоги над Сатаною настане тисячолітнє царство Єгови, в якому всі єговісти отримають безсмертя і сидітимуть в раю праворуч від Бога (звідси і друга назва єговістів-ільїнців – Десне братство). Поширенню вчення сприяли внутрішні правила в секті – конспірація, обовязкова увага й допомога подорожуючим членам секти, стеження один за одним, одруження лише з членами секти (хоча взагалі-то це не рекомендувалося), культ світлохранів (керівників, хранителів “світла загальнолюдської істини”) та ін. Особливе застереження Ільїн проповідував щодо жінок, яких вважав значно нижчими за чоловіків, неповноцінними: на зібраннях секти їм заборонялося виступати. Єговісти-ільїнці не визнавали православних таїнств, не вшановували ікон, хрестів, мощів і т. ін., святкували іудейські свята. Влада, на їхню думку,- породження Сатани. Із Біблії визнавався лише Апокаліпсис і то лише в перекладі й трактуванні Ільїна (“Книга с неба”). Сама Біблія, на думку Ільїна, -породження Сатани, як і, власне, саме християнство.

Секта іоаннітів виникла у 80-х роках ХІХ ст. в середовищі шанувальників протоієрея Іоанна Кронштадського (І. Сергєєва). Він був настоятелем собору Андрія Первозванного в Кронштадті. Великий авторитет Ііоанну принесла його благодійницька діяльність (заснував безплатні початкові школи й майстерні, притулки тощо), а також публіцистика та церковні трактати отця. Крім того, Іоанн мав славу цілителя та чудотворця. В основі вчення іоаннітів – чудесне видіння Святого Духа, що явився Іоанну Кронштадському і повіломив про близький кінець світу та страшний суд. Іоанна боготворили, оголосили Христом. Перед портретами служили молебні. В цілому віровчення іоаннітів принципово не відрізняється від вчення ортодоксальної православної церкви, проте адепти Іоанна відмовляються ходити до православних храмів, а моляться в домашніх церквах.

Наймолодшою сектою хіліастично-есхатологічного та харизматичного спрямування була секта інокентіївців. Створена вона в 1908 р. ієромонахом Балтськьго монастиря Інокентієм (Іоанном Левізором), котрий оголосив себе третьою особою святої Трійці – живим втіленням Святого Духа. Вчення секти не відрізняється оригінальністю – в його основі лежала проповідь кінця світу. Сенс життя, на думку Інокентія, в підготовці до Страшного суду. Тому немає сенсу накопичувати майно, слід відмовлятися від сім’ї й нехтувати такими умовностями земного життя, як мораль. Керівники секти проповідували монархічні ідеї і стверджували, що цар Микола ІІ не загинув, а переховується в Молдові. Значне місце в обрядах секти відводилося релігійному екстазу, який досягався тривалими спільними молитвами, а найкращою формою служіння Богові вважалося самогубство (самозаморення голодом, що часто практикувалося в секті), а також фізичні страждання як форма спокутавання гріхів.

Поліконфесійний склад населення України.

Найбільшою за кількістю релігійних громад, масовим впливом на національно-духовні процеси в Україні є православна церква, прихильниками якої є українці, росіяни, білоруси, румуни, молдо-вани, болгари, албанці, греки, гагаузи, представ-ники інших етнічних груп. Її громади, організації та об'єднання рівномірно розташовані на всій те-риторії держави. Православна церква в умовах поліконфесійного суспільства не є одноманітною. Вона, як зазначалося вище, складається з таких основних утворень: Українська православна церк-ва — Київський патріархат. Українська право-славна церква Московського патріархату. Українська автокефальна православна церква, які разом з іншими православними громадами об'єд-нують понад 9,5 тис. організацій, що становить майже 53% всієї релігійної мережі України. Таке різноманіття православних утворень обумовлено процесом національного державотворення, полі-тичними чинниками, наявністю представників різноманітних етнічних груп, які традиційно на-лежали до певних православних релігійних гро-мад, та ін.

Хоч окремі православні утворення виникли на межі 80—90-х рр. XX ст., історично існування православ'я в Україні було започатковано ще за часів Київської Русі, з прийняттям християнства та утворенням Київської митрополії під юрисдикцією Константинопольської патріархії. Згодом українське православ'я було приєднане до Російської православної церкви, яка визначала до-лю православних громад на теренах України. Після утворення суверенної Української держави, широкої демократизації суспільства і значного поліпшення державно-церковних стосунків в Ук-раїні сталися зміни в монопольному становищі російського православ'я. На національно-тери-торіальних засадах відновила діяльність УАПЦ, а з часом завдяки об'єднанню частини релігійних громад і духовенства УПЦ МП та УАПЦ утвори-лась УПЦ—КП. Управління церквою здійснює Ви-ща церковна рада на чолі з патріархом київським І всієї Русі-України.

У стосунках між