За легендою, після перероджень Будда (санскр. «просвітлений вищими знаннями») з’явився на Землю, щоб виконати рятівну місію і показати людству шлях до спасіння. Для останнього переродження він обрав ім’я царевича Сіддхартхи («той, що виконує своє призначення») Гаутами з племені шакіїв. Після народження його оточили піклуванням і розкошами, не дозволяючи зустрічатися з похмурими сторонами життя. Чотири зустрічі в його житті стали вирішальними і примусили подивитися на світ іншими очима: зустріч з хворою людиною, літньою людиною, померлою людиною та аскетом. Шлях до порятунку відкрився йому під деревом Бодні, де йому відкрилася істина і він став Буддою.

Суть відкриття, зробленого Буддою викладена у першій проповіді, у вченні про чотири благородні або святі істини:

1. Життя є страждання;

2. Причиною страждань є бажання;

3. Для звільнення від страждань треба позбавитися від бажань;

4. Шлях позбавлення від бажань – дотримання вчення Будди.

1. Четверта благородна істина полягає у вказуванні благородного серединного восьмирічного шляху, що складається з восьми сходинок.

Монастир був і залишається основною формою організації буддистів. Монастирі також стали центрами буддизму, від яких йшло його поширення. На час утворення імперії Маур’їв (4 ст. до н.е.) буддизм уже мав чимало прихильників в Індії. Ідеї рівності людей, терпимість, культ етики – все це сприяло успіху нового вчення і підтримки його правителями. У 250 р. до н.е. буддизм став державною релігією в Індії. Проте в буддизмі існували й протиріччя між його прибічниками, які загострилися після проведення буддийських соборів і досягли критичного стану на 4 соборі. На цьому соборі остаточно відбувся розкол між послідовниками різних напрямів, зокрема між напрямом махаяни і хінаяни.

Суть віровчення буддизму – це становлення людини на шлях пошуку внутрішньої свободи, повного звільнення від усього того, що має в собі людське життя. Звільнення від пут життя і смерті досягається завдяки нірвані (санскр. «затухання», «зникнення»). Це є метою для кожного буддиста. На шляху до просвітлення людям допомагають Будда і бодхісатви. Бодхісатва – істота, яка намагається вийти з коло сансари і досягнути стану Будди. Культова система буддизму зводилася спочатку до медитацій та гігієнічних ритуалів.

Буддистське святе письмо – Трипітака складається з 3-х частин: Віная-пітака (правила); Сутта-пітака (бесіди Будди з учнями); Абідарма-пітака (тлумачення догматів буддизму).

Хінаяна («мала колісниця») сповідує вузький шлях спасіння. Відповідно до цього вчення, нірвани може досягти лише вузьке коло осіб – ченці. Хінаяна рішуче відмовляється від усього мирського, а Будда виступає як великий вчитель, який показує людям шлях до спасіння. Ідеалом для хінаяни є «архат» - істота, яка досягла звільнення (нірвани) від ланцюга перетворень (сансари). Поширення буддизму форми хінаяни (тхеравади) розпочалося з царя Ашоки. У часи його правління було відряджено чимало місіонерів до Таїланду, Цейлону, Камбоджи. Історично хінаяна поділяється на ряд шкіл. Тхеравада – рання школа, яка утворилася після смерті Будди. Її представники вважають Будду земною істотою, яка досягла перетворення завдяки своїм виключним можливостям через 550 перероджень.

Махаяна («велика колісниця») виникла у 4 ст. до н.е., а на початку 1 ст. н.е. перетворилася у самостійний напрям. Засновником махаони є буддистський філософ проповідник Нагараджуна. Махаяна вказує широкий шлях спасіння. Досягти нірвани може не тільки ченець, але й мирянин. Послідовник махаони повинен дбати не про своє спасіння, а про спасіння інших. У цьому вченні Будда вже не людина, а Бог. Замість одного Будди з’являється декілька Будд (Гаутама, Шак’ямуні, Амітаба, Майтрейя). Великою пошаною користуються бодхісатви – особи, які заслужили перехід до нірвани, але вирішили залишитись на землі заради спасіння інших людей. У махаяні є судження про рай і пекло, які відсутні в ранньому буддизмі. Культова система більш складна; характерне поклоніння багатьом буддам і бодхісатвам. Буддизм у цій формі розповсюдився у Непалі (3 ст. до н.е.), Китаї на зламі 1 ст. до н.е і 1 ст. н.е. У 6 ст. буддизм став у Китаї пануючою релігією. Але тут він набув своєрідної форми – чань-буддизм. Вчення цієї секти закликає її послідовників відмовлятися від зовнішнього світу, концентрувати свої думки і почуття, зосереджуватися у глибини таємничого та існуючого. Метою чань-буддизму є досягнення трансу у процесі медитації. Вважалося, що саме у стані трансу людина може дійти до прихованих глибин і знайти прозріння, істину як і Будда. Чань-буддизм мав великий вплив на літературу і мистецтво пізнього середньовіччя Китаю.

Тільки за допомогою медитації можна досягти істини, яка є сутністю Будди. Основною метою є досягнення єдності людини з божеством. Просвітлення згідно з ученням відбувається миттєво.

Ламаїзм – регіональна форма північного буддизму.. У 5 ст. з’являється особливий напрям у махаяні – ваджраяна («алмазна колісниця») або тантричний буддизм. Ваджраяна отримала в Центральній Азії на Тибеті назву ламаїзму. Формування ламаїзму відноситься до 7 ст. – час проникнення буддизму до Тибету. В цьому напрямі представлені основні концепції буддизму (сансара, нірвана, життя як форма страждання, практика медитації). Але у виборі правильного шляху може допомогти тільки наставник (учитель), який за допомогою тренувань за певною програмою має допомогти досягти просвітлення. Саме в ламаїзмі існує інститут «живих богів» - концепція переродження і втілення богів в тіла реальних земних людей. Титул духовного і політичного володаря Тибету – далай-лама («учитель, чиї знання безкінечні») – земне втілення бодхисатви Авалокітешвари, який ототожнюється із стражданням. Після його смерті починається пошук нового далай-лами.

Всіх буддистів об’єднує ідея спасіння, але