Буддизм як світова релігія: походження і священні книги.

БУДДІЙСЬКА МІФОЛОГІЯ

Буддійська міфологія – це комплекс міфологічних образів, персонажів, символіки, пов’язаний з релігійно-філософською системою буддизму, яка виникла в 6-5 ст. до н. е. в Індії, в період централізованої держави, яка широко поширилась в Південній, Південно-Східній і Центральній Азії, а також на Далекому Сході. Буддизм прийнято розділяти на три течії: хінаяну (“мала колісниця”), махаяну (“велика колісниця”), ваджраяну (“алмазна колісниця”), які не являють собою три стадії розвитку буддизму (як стверджували деякі європейські буддологи наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття); очевидно, вони мали спільні витоки у первинному буддизмі безпосередньо, але потім розвивалися відносно самостійно. Письмово зафіксовані канони хінаяни і перші сутри махаяни з’явилися приблизно в один і той же час (І ст. до н. е.), а перші відомі тексти ваджраяни в ІІІ ст. н. е. Ці течії, які акцентували різні аспекти первинного буддизму не різняться між собою в основних принципах. Спільність сюжетів і образів їхніх міфологій дає привід говорити про існування загальнобуддійської міфології.

Виникнення і розвиток буддійської міфології досліджені недостатньо, особливо її початкова стадія, бо майже повністю відсутні тексти, які можна незаперечно віднести до часів так званого первинного буддизму.

Джерелами для вивчення буддійської міфології служать численні тексти, створені і оформлені протягом багатьох віків в основному в Індії, а також в інших країнах поширення буддизму. Основне джерело загальнобуддійської міфології та міфології хінаяни – “Тіпітака” – звід канонічних текстів на мові палі хінаянської школи тхеравади, зафіксоване письмово в І ст. до н. е. на Шрі-Ланці (Цейлоні) (згідно традиції, усний варіант був викладений в остаточній формі безпосередньо після смерті Шак’ямуні, однак до письмової фіксації “Тіпітака” перетерпів переробки і переосмислення). З трьох так званих кошиків (пітак) “Тіпітаки” з точки зору міфології являють собою “Вінаяпітака” (“Кошик дисципліни”) і “Суттапітака” (“Кошик сутр”). Канонічна література махаяни величезна. Створення канону махаяни (на санскриті) тривало довгий час, можливо з І ст. до н. е. до ІХ-Х ст. н. е. Однак на санскриті збереглися лише деякі сутри, основна частина канону дійшла до нас в перекладах на китайську та тибетську мови. Найбільш важливі для міфології махаяни “Сутра білого лотоса” (“Садхармапундаріка”), “Опис щасливої землі” (“Сукхаватив’юха”), “Вступ на Ланку” (“Ланкаватара”), “Восьмитисячник” (“Аштасахасріка”), “Стотисячник” (“Шатасахасріка”), “Алмазна сутра” (“Ваджрачхедика”), “Наставляння Вімалакірті” (Вамалакіртінірдеша) та ін. Джерелами по міфології ваджраяни служать перш за все канонічні тексти цього напрямку – так звані тантри, основні – “Гух’я-самаджа-тантра” (очевидно, ІІІ ст.); “Хеваджра-тантра” (6-8 ст.), “Ваджрабхайрава-тантра” (7-8 ст.) та ін. Багато даних про буддійську міфологію знаходяться також в неканонічних текстах буддизму (коментарі до сутр і тантр, трактати, життєписи визначних діячів буддизму і т. д.).

Буддійська міфологія в основних рисах склалася в Індії протягом 1,5 тисячі років (від IV ст. до н. е. до початку 2-го тис. н. е.). Шак’ямуні, на основі проповідей якого виник буддизм, спричинив набагато менший вплив на формування міфології, ніж на деякі інші галузі буддизму (філософію, психологію, етику), але, безсумнівно, багато з того, що складає зміст буддійської міфології тягнеться корінням до часів Шак’ямуні. Степінь міфологізації буддизму постійно зростала: тексти кінця 1-го тис. н. е., наприклад, набагато більше насичені міфологічними сюжетами і образами, ніж тексти кінця 1-го тис. до н. е. Однак не можна стверджувати. що первинний буддизм був зовсім вільним від міфології (подібні думки висловлювали буддологи кін ХІХ- поч. ХХ ст.).

По своєму відношенню до міфології буддизм чітко відрізняється від інших релігій. Це пов’язано з основною концепцією буддизму, за якою людина (і тільки людина) займає особливе місце в ієрархії усіх (в тому числі і міфологічних) істот, оскільки вона одна має можливість врятуватися від пут безпочаткової сансари і досягнути нірвани (тобто стати архатом або буддою). Всі інші істоти, в тому числі боги й інші міфологічні персонажі не можуть безпосередньо досягнути нірвани (для цього вони повинні народитися людьми), і в цьому сенсі вони знаходяться на більш низькому рівні, ніж людина, хоча і можуть мати якості, які їй не доступні (будди і бодхісатви і в цьому відношенні перевершують усіх інших істот). Своєрідним є і відношення буддизму до реальності існування міфічних персонажів. Якщо в народному буддизмі їх вважали цілком реальними, то філософський буддизм розглядав їх як породження людської психіки і тим самим по суті знімав саме питання про їх реальність чи нереальність. Така настанова відкривала можливості для необмеженого розширення буддійського пантеону і збагачення його міфологічного змісту. В буддійський пантеон була включена надзвичайно велика кількість богів, напівбогів та інших міфологічних істот з міфологій усіх народів, народностей і племен, серед яких поширився буддизм; вони зберегли свої функції, хоча й підлягали принципам буддизму. Так, з міфології брахманізму та індуїзму увійшли боги Брахма, Індра (буддійський Шакра), Вішну, Ганеша та ін., локапали, гандхарви, з тибетської міфології Гесер, Талха та ін. Буддійський пантеон розширився і завдяки міфоогізації осіб, що реально існували. Уже на досить ранньому етапі в міфологічні персонажі перетворились сам Шак’ямуні та його головні учні (Ананда, Каш’япа, Маудгальяяна, Субхути, Шарипутра та ін.). В наступні століття цей процес міфологізації зачепив усіх більш чи менш відомих учителів, настоятелів монастирів, самітників. Але найунікальнішим способом збільшення буддійського пантеону слід вважати штучне і цілком свідоме створення міфологічних образів і персонажів.