Матерія міститься в розположенні покутника, а іменно в жалю за гріхи, виявленні гріхів і доброму намірі відправити покуту. Синод ствержує, що вірні рідко приступають до сповіді тому, що був звичай перед сповідю три доби постити, щоб гідно приготовитися до сповіді, а в додатку священик-сповідник накладав на каянника тяжку покуту. Синод висловлюється про тридневний піст похвально, але зауважує, що він не є конечним, і можна приступати до Тайни покаяння без того посту.

Синод приказує задержувати Тайну сповіді у великому секреті. Хто зломив би Тайну сповіді, буде позбавлений священичого уряду і замкнений до монастиря на досмертну покуту. Сповідники мають сповідати пенітентів поодиноко так, щоб один не чув провин другого. Сповідати уповноважені тільки ті священики, які займають уряди парохів, або ті, які мають уповноваження від своїх єпископів-ординаріїв. Ті хто не буде придержуватись цих розпорядків, буде ескомунікований.

Священство:

У святу тайну священства закралося було з часом багато зловживань, тому Синод, за допомогою давнього східного права та постанови Триденського Собору привертають їх первісний вигляд, гідність і одновидність. Синод виразно визначає і матерію цієї Тайни, виправляє її форму від різних пізніших додатків як основу прийнято старі грецькі архієратикони.

Синод постановлює, що ніякий єпископ не може висвячувати для себе священика на терені чужої єпархії, а навіть на нейральному терені. Якщо б який-небудь єпископ злегковажив собі цю постанову, тоді тим самим тратить права, які єпископові прислуговують,а висвячений священик так само тратить права священика. Обидва не тратять своїх властей тоді, коли ординарій місця дасть на це дозвіл. Так само і в своїй єпархії не дозволяє Синод висвячувати кого-небудь, що налеить до чужої єпархії, хіба що кандидат до свячень є відпущений зі своєї єпархії і має відпускний лист від свого єпископа.

Перед Синодом був в українській Церкві ткий звичай, що єпископ засягав інформацій про кандидата від його пароха. Цей звичай Синод доповняє і поручає придержуватися постанов Тридентського Собору. Єпископська канцелярія має мати книгу свячень і кандидатів вписувати до неї. Якщо б хтось з кандидатів просив православного єпископа про свячення, такого кандидата треба раз на все суспендувати і до свячень не допустити. Єпископам не дозволено висвячувати православного кандидата, хіба що виречеться „схизми” і складе визнання віри, яке Синод прийняв.

Також забороняє Синод святити тих, що на них тяжить якась канонічна перешкода, із заувагою, що від деяких канонічних перешкод можна уділити розрішення і до свячень кандидата допустити, а в деяких випадках перешкода сама може проминути. Ці перешкоди прийняв Триденський Собор і завів їх до корпусу законів латинської Церкви, а Синод Замойський живцем їх перейняв і проголосив їх у своїх постановах. З вирахованих перешкод пресвітерських свячень бачимо, що латинська Церква стояла в тому часі не багато краще, як українська. Між вірними нашої Церкви не було таких великих злочинців, яких згадує Триденський Собор.

Подружжя:

Щодо Тайни Подружжя, то прийнято декрет Триденського Собору, що слід брати її перед парохом і двома свідками. Згідно з рішенням Трулянського Собору заборонено вдруге одружуватися всященикам-вдівцям під карою суспензації й заборони звичайного причастя вірних, доручаючи розірвати такий подружній зв’язок. Прийнято приписи щодо оповідей, заручин і ведення книг подружжя.

Щоби вінчання було дійсним, треба, щоб новоженці мали добру волю заключити подружжя, без примусу. Синод забороняє батькам, опікунам як-небуть примушувати до заключення подружжя. Якщо би парох знав що-небуть про силуване подружя, не має права виголошувати оповідей. Тому, хто злегковажив би цю постанову, тому Синод загрожує церковними карами.

Вінчання має відбуватися в церкі. У виїмкових випадках може також відбуватися в приватних домах, але тільки за згодою єпископа-ординарія. Коли наречені прийдуть до церкви, парох має кожного зокрема запитатися, чи вони заключуть вінчання добровільно і без примусу. Коли вони добровільно входять в подружній стан, тоді парох зобов’язаний повчити їх про подружні обов’язки та про те, що подружжя є нерозривне аж до смерти одного з них.

Загалом всі справи, над якими радив Синод, точніше щодо яких прийняв рішення, як видно з перегляду оцих дев’ятнадцяти артикулів, можна поділити на такі: догматичні, дисциплінарні і церковно-адміністративні. Також Замойський Синод стверджував нову рану на організмі нашої Церкви – внутрішню боротьбу між світським духовенством і василіянами.

Львівський Синод 1891 р.

Львівський Провінційний Синод 1891 р. залишився одним із найважливіших в історії нашої Церкви, з огляду на рішення, якими заклав стійкі основи для церковного життя в той нелегкий час.

Синод відкрито 27 вересня 1 891 року у соборі св. Юра у Львові.

Архиєпископ-митрополит Галицький Сильвестр Сембратович, свідомий своїх прав, попросив лише благословення для Синоду, але отримав з Риму «дозвіл» на його проведення і був відсунений до підрядної ролі.

Три єпископи, які мали зібратися на Синоді, прийняли «присутність і головування Апостольського посланця» в особі Аґостіно Чяска, префекта Ватиканських архівів, титулярного архиєпископа Лариси.

Синод відбувся за участі: голови, Аґостіно Чяска; Сильвестра Сембратовича, митрополита Галицького, архиєпископа Львівського, єпископа Кам'янець-Подільського; Юліяна Пелеша, єпископа Перемиського, Самбірського і Сяноцького; Юліяна Куїловича, єпископа Станіславівського; 155 представників Греко-Католицького духовенства: синкелів, протопресвітерів, ігуменів, тощо, та одного мирянина, проф. Ісидора Шараневича, сеньйора Львівського братства, відомого тоді як Ставропігійський Інститут.

Єпископи мусили подати на попередню апробацію порядок денний, спосіб проведення та церемоніал Синоду. Конгрегація Поширення Віри надіслала митрополитові три інструкції для їх обговорення на Синоді: одна про віру, друга про