Тябловий іконостас - матерію, а того, хто на ній зображений, тобто первообраз, архетип. Автори полемічни...

Дипломна робота - Тябловий іконостас

матерію, а того, хто на ній зображений, тобто первообраз, архетип. Автори полемічних трактатів акцентували увагу на залученні до духовної краси святих через посередництво їх зображень і в цьому вбачали найважливішу функцію ікон. На їх думку, зв’язок глядача з архетипом зображення посилюється благодаттю, якою ікона наповнюється при її написанні. Відстоюючи і прагнучи відродити традиційний середньовічний підхід до іконопису як справи священної, адже ікона - носій благодаті, вони добре розуміли несумісність з цією традицією нового, прозахідного живопису. Але, навіть не зважаючи на занепад середньовічних традицій у сакральному мистецтві, вони не мислили церкви без живопису, давали високу оцінку естетичній стороні культу. У традиційному, на основі візантійської естетики, захисті ікони виявилося нове художнє мислення, яким пронизана література другої половини XVII-першої половини XVIII століття. Вона репрезентує нове ставлення українських культурних діячів до естетичних принципів Ренесансу. Якщо раніше в основі розуміння краси лежало її сприйняття як категорії суто духовної, а суть іконописного образу зводилася до вираження цієї краси в канонічних образах, для яких було характерно нехтування плоттю, то тепер вже краса духовна не мислилася без зв’язку з красою земною, передусім - з красою людського тіла. Ця краса збуджувала в людях чуттєвість, але разом з тим і сприяла збагаченню їх духовного світу, була важливим аргументом на захист буття Бога. Єдиною гідною у світі ставала природна краса, створена самим Богом. Поряд з ренесансними, в літературі другої половини XVII-першої половини XVIII столітя важливе місце займають ідеї, пов’язані і з візантійською естетикою. Письменники згадують, що малярський образ є рівним наративному тексту, тобто заміняє неписьменним книги (Василь Великий) і йому властива комеморативна функція, бо "образ є нагадування" про події священної історії і веде людину до наслідування святого життя. Наголошувалося, що релігійні зображення виконують декоративну функцію - прикрашають храм і своєю специфічною красою та доступністю вигідно відрізняються від словесних образів, часто висуваючись на перший план. Підкреслювалося, що такі образи приносять духовну насолоду. Виділялися і релігійно-сакральні функції культових зображень: анагогічна (образ веде до первообразу) і гносеологічна (образ поєднує видиму і невидиму природу і дозволяє людині стати причетною до ноуменального рівня речей). Значна увага приділялася харизматичній, а відповідно і чудотворній функціям ікон. Стверджувалося, що благодать не в речовині, а в зоровому образі. У полемічних трактатах і ораторсько-проповідницькій прозі другої половини XVII-першої половини XVIII століття намічається ціла сюжетно-іконографічна програма для живописців - система "реальних" ідеальних образів і сюжетів, з орієнтацією на які необхідно було будувати своє життя.

Другої половини XVI-першої половини XVIII cтоліття, яка розглядала проблему ікони, важливу роль відіграли ідеї, пов’язані з візантійською естетикою, згідно з положеннями якої іконописний образ осмислювався як такий, що має зв’язок з первообразами, божественним світом. На нашу думку, це свідчило про причини збереження ікони як ікони-образу і запобігало її перетворенню (під впливом західної ренесансної культури) в картину на релігійний сюжет. В захисті ікони відшуковуємо і витоки нового світовідчуття, з якого кристалізувалися нові форми художнього відтворення взаємин “людина-Бог”, які були пов’язані з еволюцією світоглядних засад епохи, слов’янськими архетипами й естетичними принципами Ренесансу.

1.1 Особливості українського іконографічного канону

В контексті відображення канонічних та апокрифічних Євангелій здійснена спроба характеристики особливостей українського іконографічного канону другої половини XVII-XVIII cтоліть у контексті проблеми відображення канонічних та апокрифічних Євангелій у пам’ятках іконопису. Український іконографічний канон стилю бароко розглядається як посередник між релігійною словесністю (канонічними та апокрифічними Євангеліями з їх розповідями про земне життя Ісуса Христа і Богородиці) та живописом (іконою). Стверджується, що він втілював як ряд істотних характеристик християнського світогляду, так і ментальні особливості українського етносу, виступав носієм його художньо-естетичних традицій. Завданням українського іконописного мистецтва XVII-XVIII століть було осягнення божественного світу, який трактувався не як протилежний земному, а як наближений до нього. У цьому знайшла своє теологічне вираження нова українська ментальність, яка прагнула подолати бінаризм людського і небесного світів, показати земний простір як втілення вищої благодаті, мудрості й досконалості. Розуміння духовної сфери, представлене в іконах святкового ряду іконостасу XVIII століття Покровської церкви села Лючин Острозького району, репрезентує особливий тип народної естетичної свідомості, для якого, як і для апокрифів, характерна розвинута уява в поєднанні з натуралістичною конкретністю, прагнення до межового вираження зображеного, ствердження його матеріального буття. Народна образність, майже осяжність, матеріальність – ось ті риси народної свідомості, які прийшли від східних слов’ян і впливали на церковну естетику, яка прагнула виразити нове – барокове світовідчуття, в основі якого лежала компромісна згода ренесансної духовної культури з системою середньовічних християнських цінностей. Тому іконопис епохи бароко характеризують такими духовними та естетичними цінностями, як ясність і простота викладу з переконливим усвідомленням релігійних позицій іконопису, а також органічний зв’язок людини з природою, не позбавлений емоційності, більш глибоке проникнення в людську душу. Це було прагнення гармонійно розкрити духовний зміст образу, збагатити його естетичними ідеалами епохи, але в межах ікони, в межах її традиційної призначеності та пластичної ясності, звичної колористичної та образної тональності. Це досягалося через оновлення виражальних засобів, а також колористичні варіації, зокрема, силою естетичного вислову при хроматично-ахроматичному зіткненні у святкових сценах на тлі архітектури та умовного краєвиду, вживанням для експресивного піднесення одного кольору як найбільш цінного. Автор іконостасу трактує традиційні євангельські та апокрифічні сюжети згідно з основними рисами стилю українського бароко: лики святих

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15