у нього зорієнтовані на українські обличчя, тривимірний простір сприймається як обов’язковий, найважливіші постаті тлумачаться з глибоким психологічним відчуттям. У святкових сценах іконописець тяжіє до драматичного напруження дії, бурхливого вияву емоцій, виразу крайнього здивування персонажів усім, що діється. Звідси дисертант доходить до висновку, що в бароковій іконі світ величі і середовище святості постає в русі (адже надприродний світ не застиглий, не незмінний), масштабності (бо має вражати) і досконалій красі (яка трактується як відблиск краси і довершеності раю). При цьому акцент робився на красі не тільки духовній, а й земній, тілесній. Барокова ікона стала ідеалом зближення святого й земної людини; вона прагнула діяти на психіку людини, формувати її совість, духовність. У ній – поєднання східної одухотвореності і західної культури.
1.2 Взаємодія слова і образу в системі літургійного дійства
Ікона ж осмислюється як репрезентація слова, слова, яке дав Бог, яке, як і образ, є символом, знаком певного змісту. Своєрідність слова, яке звучить на літургії, коріниться в двох його особливостях: по-перше, в універсальності слова як засобу спілкування і, по-друге, в тому, що слово - це засіб, а не тільки зміст, мета спілкування, семантична оболонка суспільної свідомості, а не так зміст свідомості, що особливо характерно для православної релігійної традиції. Ікона, як і літургійне слово, носить риси універсальності, що знайшли своє втілення в канонічності цього мистецтва. І в іконі, і в слові важливий не тільки зміст, а й те, що це ікона, слово, які мають зв’язок з первообразами. Але вже навіть людина XVI століття не задовольнялася цим: вона прагнула пізнати ікону як передачу подій Священної історії, вона більш інтелектуально сприймала зміст літургії, і для неї була важлива не тільки її форма, а й зміст.
Тому звичним явищем в XVII-XVIII століттях стає передача сакрального змісту засобами простої мови. Церковнослов’янська ж відігравала скоріше роль знаку, апеляції до історичного минулого. Священні тексти, які перекладалися на національну мову, можливо, частково втрачали свій сакральний потенціал, але не втрачали сили естетичного впливу, бо входячи в літургійну практику уніатської церкви, сприймалися як рідні, близькі, здатні пробуджувати і впливати на релігійні почуття. Не обов’язково засобами церковнослов’янської мови прагнути перетворювати природне, людське, випадкове на священне, з метою отримання віруючим духовного очищення - катарсису. Активну силу естетичного впливу має і національна мова, як і національна ікона. Ефект впливу богослужіння, під час якого людина зверталася до Бога на рідній мові, не зменшується, бо від цього саме спілкування з Ісусом Христом стає більш земним, теплішим, ближчим серцю людини (ікона як візуальний засіб теж досягала подібного впливу на людину через наближення божественних подій до земного життя). Національна мова, вибудовуючи мовний світ народу, не лише опосередковує його сприймання, розуміння й мислення, але й певним чином структурує, видозмінює ці процеси. Мова не лише певним чином орієнтує і скеровує думку. Вона виражає певні вартості чи ідеали, етичні чи естетичні, чи у дуже специфічний спосіб, різний у різних мов перекодовує їх в інтеоріальний план нашої психіки, і в спосіб, притаманний саме цій, а не іншій мові – розкриває глибинний сенс цих цінностей, норм, ідеалів, сенс, засадничо не перекладений іншою мовою. Так національна мова і національна ікона збагачує релігію, а релігія - національну культуру, хоча свою картину світу людина може будувати і на основі церковнослов’янської мови. І в першому, і в другому випадку мова буде впливати силою свого духовного змісту, який несе літургія. Аналізуючи словесні літургійні тексти, дисертант знаходить їх смислові паралелі в мистецтві храму, стверджує, що взаємодія слова і образу в літургії відбувається на основі літургійної символіки. Сакральним ядром цієї взаємодії є таїнство Причастя як мета богослужіння. Динамічною основою виступає молитва, яка структурно організує різні види мистецтва, а гносеологічно-семантичною основою - літургійний образ, який дає розуміння внутрішнього смислу богослужбового дійства, його елементів і семантичних зв’язків. Вербальним (молитви, піснеспіви) символам літургійного тексту відповідають візуальні (ікони, розписи храму). Їх зміст тотожний і розкривається один через одного, взаємодоповнюється і взаємозбагачується. Уявлення про Бога, виражене в пластичній формі, стає більш правдоподібним, зігрітим емоціями. Це веде до повноти чуттєво-духовного сприйняття літургії і залучає людину до божественного світу, ставлячи її на шлях морального удосконалення й очищення. Цей стан близький до екстазу. Він – свідчення єдності і гармонії релігійного світовідчуття і обрядових дій. До цієї гармонії, на думку автора роботи, веде віруючого і синтез молитовного звертання до Бога і візуального споглядання ікони. Так молитва починається із слів, а потім переходить в духовну молитву, в якій відбувається вихід на рівень надсвідомості і молитовного споглядання, коли в екстатичному стані розум виходить за межі себе самого. Подібні принципи можемо виділити при прочитанні ікони як сакрального тексту, яке починається із знайомства з сюжетом через алегоричний і моральний етап до анагогічного, тобто сходження до чистого споглядання, коли відбувається безпосереднє спілкування з первообразом. Так, на вершині молитовного стану, як і на вершині споглядання ікони, відбувається надчуттєве і надрозумне осягнення божества в ньому самому, повне злиття з ним, показником чого є неописувана духовна радість, яка охоплює людину – духовно-естетичний катарсис, почуття піднесеності.
Розділ ІI. Історичне дослідження іконописного мистецтва Придніпров’я
В українській літературі Нового часу (ХVІ–ХVІІІ ст.) добре висвітлена теологія ікони, тобто її духовне значення для зміцнення віри людей у рятівну місію