Розділ І. Історіографія та джерела проблеми

На сучасному етапі розвитку вітчизняної історичної науки зростає необхідність історіографічного узагальнення історії автокефального руху в Україні періоду 1917 - 1993 рр., тобто від початку боротьби за реалізацію ідей про автокефалію Української Православної Церкви і до розпаду СРСР, та відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в незалежній Українській державі. Це зумовлено низкою обставин.

По-перше, зазначений період в історії України та автокефального руху характеризується насиченістю та динамізмом подій, новими суспільно-політичними та соціально-економічними тенденціями і явищами, що й визначило пильну увагу до нього дослідників, які підготували значний масив наукової літератури. По-друге історіографічний аналіз історичних процесів в Україні ХХ ст. дає змогу не лише підвести підсумок зробленому, а й визначити перспективи наукового пошуку. Він допомагає виявити неоднозначність, складність і суперечливість у вивченні різноманітних проблем автокефального руху означеного періоду. По-третє, історіографічне переосмислення соціальних і політичних явищ, інших історичних процесів, що відбувалися в Україні впродовж 1900-1993 рр., дає змогу визначити пріоритетні напрями, сприяє кращій орієнтації дослідників у величезному масиві різноманітної за своїм змістом і характером історичної літератури. Першочергова увага в ній приділяється еволюції та динаміці автокефального руху в ХХ ст. канонічності рішень соборів, обґрунтуванню права українського народу на автокефалію Української Православної Церкви.

Питання про роль Української Автокефальної Православної Церкви в історії України належить до цікавих проблем вітчизняної історії, оскільки за радянської влади дослідження цієї теми фактично заборонялося, а праці істориків з української діаспори базувалися на вкрай обмеженій джерельній базі, були недоступними для читачів у Радянському Союзі. Питання автокефального руху в Україні завжди привертали увагу дослідників, але кожна епоха поновому розглядала цю проблему. Сьогодні назріла потреба дати нову оцінку етапам становлення, розвитку та відродження православної автокефалії в Україні. Складні проблеми руху за автокефалію Української Православної Церкви в ХХ ст. необхідно висвітлювати, опираючись на першоджерела, архівні матеріали і документи, праці істориків діаспори та вітчизняних науковців.

Основою джерельної бази з цієї проблеми складають документи Центрального державного архіву України вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). У ф. 3984 [1,арк.2];розміщені інформації, доповідні записки, справки про діяльність релігійних організацій.,ф. 3877 містить матеріали Департаменту ісповідань Центральної Ради, документи сесій Всеукраїнського православного собору, протоколи засідань Всеукраїнської Православної Церковної Ради в 1919 - 1920 рр.В ф. 1073 [2,арк.10] Центрального державного історичного архіву України (ЦДІАУ) розміщені матеріали засідань Генерального Секретаріату Української Центральної Ради в 1917 - 1918 рр. Українська преса в 1917 - 1918 рр., описувала ухвали повітових селянських з’їздів, резолюція Військового з’їзду яка розміщена на сторінках преси забезпечує можливість дати нову оцінку еволюційному процесу руху за автокефалію Української Православної Церкви в 1917 - 1930-х рр.

Матеріали Державного Архіву Волинської області (ДАВО) ф. 63 [3,арк 1-26]. містить матеріали про діяльність товариства захисту українського православ’я імені П. Могили в м. Луцьку дають змогу дослідити становище Української Православної Церкви на українських землях під владою Польщі в міжвоєнний період. Фонд налічує близько 30 справ.

Становище Української Автокефальної Православної Церкви під час німецької окупації дають можливість вивчити матеріали Державного архіву Рівненської області (ДАРО) [4,арк132] та німецька директива щодо церков і релігійних груп [додаток 5].

Цінними є документи, лист ВПЦР до українського православного громадянства 5 травня 1920 р., заява митрополита В. Липківського до уряду УСРР [поміщені в додатку 5]. Проблема еволюції автокефального руху в Україні все ще не досліджена значною мірою, тому викликає науковий інтерес. Неопубліковані архівні матеріали мають велике принципове значення для вивчення автокефального руху й розгляду його в контексті національно визвольної боротьби за відродження української державності. На основі аналізу архівних матеріалів можна зробити висновок, що автокефалія, тобто незалежність української церкви від будь-якої чужої церковної влади відповідала поглядам тим хто доріс до усвідомлення потреби щодо здійснення ідеї державності України.

В історіографії поки що немає комплексного соціального дослідження присвяченого руху за автокефалію Української Православної Церкви. Окремі праці істориків, монографії та статті подають тільки фрагментарні відомості. Можна виділити такі дослідження руху за автокефалію УПЦ: 1)Радянська історіографія 1920 - 1930 рр. 2) емігрантська історіографія відродження УАПЦ з 1939-по1990 рр. 3) сучасна українська історіографія. Відродженню УАПЦ в незалежній Українській державі велику увагу приділяли представники української діаспори.

В міжвоєнний період одним із перших дослідників проблематики автокефалії був професор В. Біднов «Церковна справа на Україні» [21],в якій він порушував питання про те, що український народ як кожен інший народ повинен мати свою автокефальну церкву, оскільки Київська Русь отримала хрещення з Візантії і була православною то Українська Православна Церква на початку ХХ ст. стала її прямою спадкоємницею і тому мала повне право на самостійне управління [21, c. 39].

І. Сухоплюєв у своїй монографії «Українські автокефалісти» [52] проаналізував боротьбу українських автокефалістів за самостійність Української Православної Церкви зокрема членів Всеукраїнської Православної Церковної Ради, В. Липківського, Н. Шараївського, М. Борецького, О. Лотоцького та інших [52, c. 23].

О. Лотоцький у працях «Церковні основи автокефалії» [41], «Українські джерела церковного права» [40] та «Автокефалія. Нарис історії автокефальних церков» [39] роз’яснював, що таке автокефалія і наголошував, що український народ мав автокефалію ще в часи Київської Русі [39, c. 28]. Фактично автокефальною Українська Православна Церква була на чолі з Київським митрополитом Іларіоном ще в часи правління Ярослава Мудрого. Дальше