Перший лист ВПЦР до віруючих від 5 травня 1920 р. з’ясовує історію церковних подій в Україні після революції 1917 р., зокрема ворожого ставлення російського єпископату до українського церковного руху, й обґрунтовує необхідність проголошення Радою автокефалії соборноправності Української Православної Церкви [6, с. 28].

Церковна Рада тримала на своїх плечах величезний масив організаторської праці. У площині практичної підготовки Всеукраїнського Собору вона видала ряд ділових інструкцій і практичних постанов. Настановчі документи ВПЦР підкреслювали: українська православна людність революції здобула повне право на волю віри і всенародне порядкування церковними справами. Мета всеукраїнського церковного форуму – завершити утворення й зміцнити новий устрій Української Автокефальної Церкви. Розбудована на засадах соборноправності, незалежна українська Церква ніколи вже не буде знаряддям ні в чиїх руках для поневолення й тримання у темряві посполитих віруючих. Вона допомагатиме українській спільноті утвердити на своїй землі царство вільної праці й братерського єднання між людьми й народами [41, с.67].

Таким чином, у 1917 – 1920-х роках відбулися глибокі зміни в українському суспільстві, що уможливили церковне відродження, боротьбу за автокефалію українського православ’я. Формувалися передумови для створення Української Автокефальної Православної Церкви. Спочатку прихильники українського автокефального руху намагалися отримати автокефалію Української Православної Церкви легальним шляхом, але єпископат РПЦ не хотів розуміти бажання українських православних віруючих, тому свідома частина духовенства та віруючих Української Православної Церкви пішла на скликання Всеукраїнського Церковного Собору з метою проголошення автокефалії УПЦ. На початку 1918 року у Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за створення незалежної від московського патріархату української церкви. Однак, 19 січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ.

Після створення Української Держави, гетьман Павло Скоропадський також всіляко сприяв створенню української автокефальної церкви. Проте, намагання Всеукраїнської церковної ради та гетьманського уряду домогтися автокефалії для Української Церкви знову наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Замість автокефалії єпископи погодились на обмежену автономію від МП. Після анти гетьманського перевороту та встановлення влади Директорії, 1 січня 1919 року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви». Умови громадянської війни в Україні змусили перенести дату скликання другої сесії собору (вона відбулася у травні-червні 1918 р.) Головним питанням сесії був розгляд проекту положення про тимчасове вище церковне управління в Україні. Був прийнятий документ згідно з яким православна церква в Україні проголошувалася автономною, яка перебувала в канонічному зв’язку з Всеросійським патріархом церква не відокремлювалася від держави; посередником між церквою та державою вважався Митрополит Київський, а між державою і церквою - міністр віросповідань. Однак це не задовольнило прихильників автокефалії УПЦ та членів ВПЦР, в результаті чого вони продовжили боротьбу за відновлення автокефалії УПЦ.

РОЗДІЛ ІIІ. ОРГАНІЗАЦІЙНЕ СТАНОВЛЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ УАПЦ В 1920–1930-Х РР.

§1. Утворення УАПЦ на радянській Україні та активізація церковного життя в 1920-х рр.

Радянська Росія продовжила за нових історичних обставин логіку й суть імперії Романових. Жага загарбань і упокорення нових територій, зневажання прав та елементарних свобод людини, приватної власності й релігії, нехтування і легковаження людським життям, невибагливість у засобах, безоборонність громадянина – характерні атрибути імперського способу життя, тоталітарного режиму влади. Тоталітарна держава мала чітку структуру, її політичним осереддям була правляча і єдина на всю неосяжну країну – більшовицька партія, її ідеологія насичувала весь простір політичного й державницького устрою життя.

Україні судилося стати своєрідним полігоном більшовицьких «експериментів, винести на своїх плечах руйнівний тиск знавіснілої системи. Знаряддям більшовизму став перманентний терор, що не припинявся й не щадив нікого. Режим взяв на озброєння безоглядну політичну демагогію. Більшовизм став ідеологією держави, захищеною силовими структурами влади, якій підпорядковувалося все: енергія, воля, матеріальні ресурси, наука, мистецтво.

Більшовицький режим, спираючись на свої політичні, ідеологічні, філософські засади, був злостиво непримиренним щодо релігії. ...... вбачав у ній «опіум для народу», антинауковий світогляд, пережиток минулого, ворожа ідея. Власті розгорнув проти церкви войовничий наступ.

Він не перестав діяти, хоча значна частина поборників автокефалії відійшла на Захід разом з урядом УНР і військами Української армії. Більшовицький режим створив нову ситуацію в країні, її треба було осягнути мислячим розумом, виробити тактику й стратегію практичної діяльності.

Одним з перших правових актів більшовицького уряду і Україні був закон про відокремлення церкви від держави і школи. Власне це, документ не оригінальної правової творчості, а перенесення на український ґрунт відомого ленінського декрету від січня 1918 року.

Закон перетворював православну церкву з державної організації на вільне товариство приватних громадян, урівняв її в правах з іншими релігійними конфесіями. Радянська школа стала чисто світським закладом, викладання закону Божого поставлено в ній під заборону. Всі церковні й монастирські споруди, комплекси. Майно православних громад і об’єднань переходили у власність держави. На її розсуд вони могли передаватися у користування тим релігійним громадянам, які мають свій статут і реєстрували його в органах державної влади. [51, с. 146]

Силове розторгнення державою традиційного зв’язку школи з церквою викликало