Тим часом формується організаційний центр для керівництва процесом створення українських громад-парафій – Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР). Як спадкоємиця першої ВПЦР, що саморозпустилася, підготувавши відкриття Всеукраїнського Собору 1918 р., вона закріпила за собою назву другої ВПЦР або ВПЦР другого скликання, її започаткування відбулося 26 квітня 1919р. на засіданні гуртка по заснуванню українських релігійних громад за участю членів колишньої Церковної Ради, які залишилися в Києві. [36, с. 102]

Установчі збори обрали тимчасовим головою ВПЦР М. Мороза, секретарем – І. Тарасенка.

Перша українська парафія в Києві врешті дістала у своє користування храм, але не Іллінську церкву, а Миколаївський собор на Печерську. ВПЦР намагаючись співпрацювати з тими єпископами, які були в той час на Україні, звернулась до керуючого Київською єпархією єпископа Назарія, щоб він благословив протоієреїв Василя Липківського, Нестора Шараївського і Петра Тарнавського, а також диякона Олександра Дурдуківського відправити для Української парафії першу службу Божу у Миколаївському соборі. Єпископ вимушено погодився, але за умови, що при службі буде згадано ім’я Московського патріарха, а вся служба буде проводитися церковно-слов’янською мовою. Українською мовою дозволялося послуговуватися при читанні Євангелії і лише тоді, як священик виголошуватиме промову [ 1 ].

ВПЦР другого скликання, заручившись належним дозволом, розпорядилася: Святе Письмо під час усієї служби читати українською мовою. 9 травня 1919 р. Миколаївський собор не міг умістити всіх бажаючих бути присутніми на храмовому святі.

«Це був день народження Української автокефальної православної церкви», – вважав В. Липківський. На це богослужіння зійшлось так багато люду, що «не тільки в соборі, а й навкруги його було тісно, весь народ плакав, чуючи Апостол, Євангелія, псалми рідною мовою». [36, с. 129]

Українська храмова служба викликала резонанс не тільки в столиці, а й на далеких відстанях від неї. Все більше віруючих заявляли бажання об’єднуватись в українських парафіях.

ВПЦР подає на реєстрацію у державні органи розроблені нею та видрукувані примірники «Статуту Української Православної Парафії». Статут містить змістовні константи, що стосуються нового значення і ролі парафії у структурі церкви. Вона сполучає «українську православну людність, яка стоїть на ґрунті автокефальності Української Церкви й відокремлення церкви від держави, і яка бажає молитися в Святій Церкві Господу Богу та навчатися справжньому християнському життю, згідно з заповітами Христа Спасителя й наказами Святої Православної Апостольської Церкви, як старою церковнослов’янською з українською вимовою, так і живою українською мовою, а також бажаючи задовольняти свої релігійні потреби за стародавніми звичаями і обрядами православної української церкви. [25, с. 93]

Для того, щоб парафія не втрачала висоти заявлених принципів, передбачалось широке коло її прав і обов’язків. Серед них – належно оздоблювати храм; дбати про переклад українською мовою Святого Письма і богослужбових книг, видавати книжки й періодику релігійного змісту; створити при церкві хор, а також, за давнім звичаєм, різні братства; проводити лекції й концерти на релігійні теми. На парафію покладалась відповідальність за благодійницьку роботу, а особливо – за формування причету, тобто кадрово-професійне наповнення храмової служби.

До кандидатів поставлено обсягові й одночасно чіткі вимоги. Вони неодмінно мають стояти на позиціях автокефалії Української церкви і відокремлення церкви від держави, мати фахову освіту, бездоганну церковно-громадську діяльність у минулому. Посвяту в сан члени причету отримують за місцем їх парафіяльного служіння з рук відповідальної української духовної влади. Усіма церковними справами за Статутом відають загальні збори парафіян і Рада парафії [40, с. 109].

Київський губвиконком зареєстрував 20 червня 1919 р. статути одразу чотирьох парафій. Це Старокиївська при Софійському соборі й теплої церкви при ньому, Подільська при соборі Андрія Первозванного, Либідська при церкві Святого Іллі й Печерська при Миколаївському соборі. Парафіяни, які підписали статути, мали заповнити у губвиконкомі спеціальні анкети, без чого реєстрація не вважалася чинною. У серпні подали свої статути цілий ряд українських парафій Києва. Лаврська при церкві Святого Макарія, Костянтинівська при церкві Святого Костянтина на Подолі, Притиська при церкві Успіння Богородиці на Подолі, Флорівська при церквах Флорівського монастиря, Лук’янівська при Старокиївській Вознесенській церкві й Приорська при церкві Покрови Святої Богородиці. [11, с. 152]

Збільшення кількості українських парафій викликало потребу у створенні об’єднаної Ради Українських православних парафій. Вона розповсюдила свій програмний документ «Чого хочуть православні українці у своєму житті? Вони хочуть, повідомляється там, по-перше, хвалити Бога рідною мовою й керуватися у церковному житті стародавніми обрядами й звичаями Української церкви; відродити, по-друге, соборно правний устрій Української церкви; по-третє, вони не зневажають церковнослов’янську мову, впроваджуючи в богослужіння українську мову, а лише визнають її малозрозумілою для більшості, як, зрештою, і для росіян.

Православні віруючі, запевняє програмний документ об’єднаної Ради, неухильно стоятимуть на підвалинах своєї релігії і ніколи не стануть ані католиками, ані протестантами, не перейдуть і до греко-католицької віри. Вони прагнуть справедливого розподілу націоналізованих храмів між прихильниками різних конфесій, щоб не ущемляти нічиїх прав. Православні українці нікому не