В. Липківський очолював УАПЦ до 1927 р. коли на другому Всеукраїнському церковному соборі його звільнено від обов’язків митрополита.

Липківський Василь Констянтинович – визначний діяч Української Автокефальної Православної Церкви, митрополит Київський і всієї Русі (1921–1927 рр.) Народився у с. Полудні Липовецького повіту на Вінничині. Навчався в Уманському духовному училищі, пізніше – у Київській духовній академії.В. Липківський активно працював для ідеї відродження української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. Незважаючи на опір частини промосковськи налаштованого духовенства, проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу церковних книг українською мовою. Особисто відвідував близько 500 парафій, чим сприяв зростанню авторитету УАПЦ в Україні. Відстоював принцип всенародного соборноправства, тим часом як більшість єпископів виступила за збереження права на зверхність духовенства у справах управління церквою. Діяльність В. Липківського спрямована на зміцнення й розбудову УАПЦ, величезний авторитет митрополита серед духовенства та віруючих спричинилися до нападок і переслідувань з боку більшовицьких органів влади. В жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського Церковного собору, під загрозою арешту і заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єпископом П. Ромодановим, проголосували за переобрання В. Липківського (17 жовтня 1927 р.) [8, ст. 68,].

Протягом наступних років В. Липківський перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів заарештовувався і ув’язнювався. 22.10.1937 р. В. Липківський знову був заарештований, а вже 20.11 засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВД СРСР до страти і незабаром розстріляний. В. Липківський – визначний провідник і перекладач богословських текстів українською мовою, автор низки теологічних праць, як от «Православна Христова Церква Українського Народу». (1951), «Відродження Церкви в Україні 1917–30» (1957) та «Відродження Української церкви» (1961), «Проповіді на неділю і в свята» (1969) та ін. Після звільнення жив у Києві як приватна особа [43,с.91].

У 1938 р. заарештований органами НКВС і висланий на Соловки, де й помер. Нова церква швидко зростала: 1927 р. вона мала 34 єпископи, майже 11 тис. священиків, 2800 парафій і 6–7 млн. парафіян. Проте більшість залишалася в лоні Руської православної Церкви [53,с.149]. Служба в УАПЦ правилась українською мовою замість церковнослов’янської. Були скасовані традиційні ряси, довге волосся та бороди. Єпископам дозволялося одружуватись. Управління церквою було демократичнішим, ніж в РПЦ. Важливою ознакою УАПЦ була соборноправність, тобто активна роль мирян в управлінні церквою. Патріарх Московський і всія Русі Тихон оголосив УАПЦ незаконною, тому закордонні патріархи відмовилися її визнати. Зате до неї приєдналися православні українці з діаспори [29, с. 121].

УАПЦ критично ставилась до радянської влади, викликавши цим переслідування. Спочатку влада намагалася розкласти церкву з середини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з’явилася «Діяльна Христова церква» (ДХЦ), головою якої став Михайло Мороз, а осередком Михайлівський монастир у Києві. Згодом їй передали деякі храми УАПЦ, але ДХЦ виявилась безсильною і ліквідувалася у 1927 р. У 1925 р. виникла «Соборно-єпископальна церква» під проводом Феофіла Булдовського. Вона, як і УАПЦ обстоювала українську церковну незалежність, але була лояльнішою до радянської влади. [с. 24, с.143]

Водночас розгорнулася широка атеїстична пропаганда, яка зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й відштовхувало віруючих. Багато храмів було закрито й навіть зруйновано. У другій половині 20-х років розігнали монархів Києво-Печерської лаври, а ігумена Гермогена Голубинського заарештували. Саму лавру незабаром перетворили в антирелігійний музей [25,с.110]

Наприкінці 20-х років влада перейшла у відкритий наступ на УАПЦ: на українські парафії накликали вкрай тяжкі податки, обмежено свободу пересування єпископів.

У жовтні 1927 року 2-Всеукраїнський церковний собор під тиском Державного політичного управління (спадкоємця ЧК) усунув митрополита В. Липківського, якого одразу заарештували за звинуваченням в українському націоналізмі. Новим митрополитом став Микола Борецький. Церква ще існувала деякий час, але доля, її вже була вирішена. [49,с. 163]

На вимогу ДПУ Великі Покровські збори у жовтні 1926 р. засудили «антирадянську діяльність» митрополита В. Липківського. Надалі проти нього висували нові обвинувачення – в нелояльності до радянської держави, контрреволюційної діяльності, зв’язках з закордоном та багатьох інших «злочинах». Влада мала виразну мету – цілковито усунути митрополита від керівництва Церквою. У серпні 1927 р. митрополит В. Липківський звернувся з заявою до уряду УСРР, в якій спростував висунуті проти нього обвинувачення, заявив про свою аполітичність та лояльність до влади і пояснив високі цілі очолюваної ним УАПЦ. «Співробітники Держуправління Політичного весь час досліджували мою працю з боку політичного; два рази, в 1923 і 1926 рр., брали мене до в’язниці, але моє перебування на волі свідчить про те, що якихось навмисних політичних злочинів в моїй праці не знайдено; але й досі залишають мене під підозрінням в антирадянських і контрреволюційних настроях. І от через одне лише підозріння в мені антирадянських настроїв, я вже більше року як позбавлений права виїзду з Києва й можливості фактично виконувати своє служіння Церкві; крім того, ще й на церкву, якій я служу, накликаються на мене загрози