Які ж вчинки викликали таке недовір’я до мене і зневаження мене з боку представника держполітуправління. Мені інкриміновано розмову на самоті з бувшим головою ВПЦР Потієнком, що мали місце в січні цього року, під якої я ніби сказав, що Радянська влада на Україні переживає агонію; колись весною, невідомо перед ким і коли, висловився, ніби Радвладі залишилось 2–3 тижні існування і т. ін. Але свідчу, що ніколи ні з ким таких розмов я не вів, і не знаю, чому мені накидають такі балачки, яких я ніколи не веду. Далі мені закинуто, як обвинувачування в петлюрівщині, те що відсилаючи до Харкова, до відповідального редактора часопису «Церква і життя» архієпископа Івана Павловського, разом з іншими матеріалами до друку лист Шелухіна ще від 18-го червня 1925 р. я викреслив у ньому гострі й лайливі вирази Шелухіна відносно Петлюри і цим ніби виявив свою прихильність до Петлюри. Але зробив я це, як бувший голова редколегії, що вже листовно з’ясував держполітуправлінню, не з будь-яких петлюрівських міркувань чи симпатій, а лише з міркувань суто церковних, аби в церковний часопис не вносити будь-якої політики [ 5, с.355 ].

Однак, на ІІ Всеукраїнському православному Церковному Соборі, ДПУ поставило категорично вимогу усунути митрополита В. Липківського. Від керівництва УАПЦ і цю вимогу, сподіваючись зберегти церкву, Собор виконав».

Собор обрав митрополитом УАПЦ Михайла Борецького. М. Борецький (1879–1936 рр.) – український церковний діяч, митрополит УАПЦ (1927–1930), народився на Волині. Навчався у Київський духовній семінарії та на педкурсах у Харкові. 1904 –21 р. – викладач теології та військовий священик-капелан. З 1922 року – єпископ Гайсинський. 17 жовтня 1927 р. обраний на 2-му Всеукраїнському Православному Церковному Соборі митрополитом Української автокефальної православної церкви. Під час процесу над Спілкою визволення України заарештований і ув’язнений у Ярославському ізоляторі для політичних в’язнів. За відмову підписати звернення до папи Римського , яке б засвідчувало відсутність в Україні репресій за релігійні переконання, засланий на Соловецькі острови в Білому морі. Помер за нез’ясованих обставин в одній із клінік Ленінграду. [c. 49, 210]

В період 20-х років керівництво церквою здійснювало Всеукраїнський православний Церковний Собор, а в між соборний період – постійно діюча Всеукраїнська православна церковна Рада (ВПЦР). Почесним головою ВПЦР був митрополит Київський і всієї України: 1921–27рр. – митрополит В. Липківський, 1927–30 рр. – митрополит М. Борецький. Головами ВПЦР були: М. Мороз (1919–24) протодиякон Василь Потієнко (1924–25), єпископ Петро Ромоданів (1926–27 рр.), протоієрей Леонід Юнаків (1927–30) [62,с. 131]

У 1920-х УАПЦ наслідувала близько 1100–1200 парафій та 2 млн. віруючих (12–14%) православного населення, 30 єпископів, 1500 священиків. [ 46,с. 52]

Районами найбільшого поширення були Київщина, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь. Мала єпископа у США (Іоанна Теодоровича), де виходив орган УАПЦ – газета «Дніпро» (Чикаго) [24,с.152].

Вважаючи, що 2/3 духівництва нелояльні до більшовицької влади, державні органи чинили постійний тиск на УАПЦ, організовували цькування церкви у пресі. Прагнучи максимально поглибити внутрішньо церковні суперечності, влада сприяла перетворенню братства Діяльно-Христової церкви, що виникло при УАПЦ на окрему структуру (заарештована на початку 1924 р.). [53,с. 128,]

У жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту і заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єпископом П. Ромоданівим, проголосували за усунення від церковного управління митрополита В. Липківського (17 жовтня 1927). 28–29 січня 1930 р. на Надзвичайному соборі під тиском державної влади церква проголосила про «самоліквідацію» у зв’язку з інкримінуванням їй антирадянської діяльності та участі у сфабрикованій органами ГПУ «Спілці визволення України»[24,с.145]. Значна частина її діячів була заарештована за звинуваченням у приналежності до СВУ[28, с. 39]. 9–12 грудня 1930 р. на церковному Соборі відновлено діяльність церкви під назвою «Українська православна Церква». Церкву очолив митрополит Харківський і всієї України Іван Павловський (1930–36), який водночас був головою постійно діючого керівного органу Всеукраїнської церковної Ради. Церква, поділена на 7 єпархій, нараховувала близько 300 парафій. Припинила існування під тиском влади [25,с. 172].

§2. Українське православ’я в УСРР в умовах антиукраїнської політики наприкінці 1920-х у 1930-х рр. ліквідація УАПЦ

З перших днів утвердження більшовицької влади репресивна система взялася за знищення церкви як суспільного інституту. Державний орган, що займався справами релігії при наркоматі юстиції, називався ліквідаційним відділом. І лише значна кількість віруючих та небезпека народних повстань стримували тотальну ліквідацію церковного кліру. Церковні структури витіснялися з усіх сторін народного життя. [22, с.65]

Інструкції Народного комісаріату юстиції забороняли релігійним організаціям займатися благодійницькою діяльністю, в тому числі і на користь голодуючих. Про те, що під прикриттям допомоги голодуючим проводилася акція боротьби з православною церквою, засвідчують документи. Вилучалось церковне майно, цінності, які знаходились в ужитку груп віруючих. Прийнята була Постанова Ради Народних комісарів УСРР про відокремлення церкви від держави (3 серпня 1920 р.)

Вже у 1923 р. починаються конфлікти між владою і УАПЦ, ГПУ організувало ряд течій і