У 1927 р. вже нараховувалося 1182 автокефальних парафій, з них – 1039 на Україні, решта – за її межами. У той же час РПЦ мала тут 4923 релігійних общин [24,с. 106]. Різноманітність соціального складу прихильників автокефалії, їх політичних позицій, суперечки в ієрархії з питань канонічності й лідерства спричинила до того, що серед автокефалістів з самого початку не було єдності. Тому на Україні у 20-ті роки існувала не одна автокефальна церква, а щонайменше п’ять і кілька незалежних від РПЦ груп (братства, течій). На хвилі обновленства, незадоволення колишньою ієрархією, прагнення до самоуправління автокефалій у післяреволюційні роки виникали одна за одною не тільки на Україні, а й у Росії. Автокефальними оголошувалися не лише окремі єпархії (Курська, Пензенська, Царицинська), а іноді й окремі приходи (Паневежський у Карелії) [25,с.69].

У 1924 р. колишній голова автокефальної православної церковної ради Михайло Мороз вийшов з УАПЦ Липківського й організував з кількома автокефальними єпископами «Діяльно-Христову церкву» (ДХЦ), яка заявила претензію бути правовим спадкоємцем УАПЦ й вступила з нею в конфронтацію. Ряд єпископів на чолі з Ф. Булдовським, П. Погорілком, С. Лабунцевим організували у 1925 р. автокефальну церкву з центром у місті Лубни Полтавської області й назвали її «Братським об’єднанням українських автокефальних церков» (БОУ ПАЦ, УАПЦ-2, «булдовщина»). Діяла вона, крім Полтавщини, на Поділлі, Дніпропетровщині, Чернігівщині, Харківщині, Луганщині. Під її впливом знаходилось понад 330 парафій [24, с.148].

На Чернігівщині діяла «Вільна прогресивна автокефальна українська церква». В середині 20-х років на Україні з’являються общини Істинно-Православної церкви (ІПЦ), утворені петербурзьким митрополитом Йосифом (Петрових) і новгородським єпископом Димитром (Любимовим) формально з-за незгод з патріаршим місцеблюстителем митрополитом Сергієм. Насправді це була спроба створити самостійну церкву монархічної орієнтації. ІПЦ не була пов’язаною з українською автокефалією, але також не залежала від Московського патріархату. Самостійною оголосила себе і група «підгоршівців» («суздальців»), започаткована в 1920 р. на Сумщині і Харківщині православним проповідником Степаном Підгорним. Фактично автокефальною стала і проголошена у січні 1935 р. Українська православна церква на Закарпатті, що вийшла з-під юрисдикції Сербської православної церкви. Як бачимо, поява незалежних церков була зумовлена багатьма причинами: національними, політичними, особистісними і суто церковними [60,с.53].

Відзначимо, що особливості течій мали суто самостійний характер. Був у них і автокефалістський напрям. У жовтні 1923 р. українські обновленці на своєму помісному соборі у Харкові створили ще одну незалежну церкву – Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ) з власним синодом. Вона ще мала назву Української синодальної церкви. Очолив її митрополит всієї Україні (Пєгов). На другому Всеукраїнському помісному соборі (1925 р.) церква відмежувала від Московського патріархату, звинувачуючи його у консерватизмі.

Синод УПАЦ видав часопис «Український православний благовісник», календарі, іншу літературу. «Обновленці – синодами» приваблювали до себе віруючих, лояльним ставленням до радянської влади, демократичними реформами внутрішньо церковного життя (наприклад, право вільного вибору мови богослужіння), канонічністю ієпархії. Автокефальна православна церква з центром у Києві і «православна автокефальна» церква з центром у Харкові мали багато спільного. Однак спроба злиття цих церков не увінчалася успіхом. [24,с. 227]

У 1930 р. харківська автокефалія нараховувала 1200 громад. На початку 30-х років виникає гострий конфлікт між УПАЦ і Св. Синодом у Москві. Причиною стало порушення керівництвом УПАЦ постанов всеросійських помісних соборів 1923 і 1925 рр. про рівну кількість сімейного та чернечого єпископату на другий шлюб кліриків. 20 грудня 1934 р. Св. Синод приймає рішення ліквідувати автокефальну церкву в Україні й перевести її парафії у своє безпосереднє підпорядкування. Цим же актом ліквідовано автономію Білоруської православної церкви. Правда, через рік (1935) ліквідовано сам Св. Синод, обновленські об’єднання ще певний час діяли в Росії, на Україні. [25,с. 118]

У 20-30-х роках на Україні існувала й православна євангельська апокаліпсистська церква (ПЄАЦ). Її засновником вважають «господнього пророка Іллю Хрестителя» (сумнівна людина за прізвиськом Нарцис, родом з Бердичева). ДПУ, на вимогу якого відбувся ліквідаційний собор УАПЦ у січні 1930 року, провело усю підготовчу роботу, включно з проектом резолюцій, яку мали прийняти делегати. Агент ДПУ Карін, який відіграв зловісну роль в усуненні митрополита Василя Липківського на ІІ Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 1927 р., передав заздалегідь опрацьований проект секретареві ВПЦ Ради єпископові Маркові Грушевському.

Текст проекту резолюцій зберігся завдяки тому, що копію було нелегально надіслано уповноваженому УАПЦ в Західній Європі Євгенові Бачинському. [25,с. 121]

Заслухавши доповідь Голови Президії ВПЦР прот. о. л. Юнакова про працю Президії ВПЦР і стан УАПЦ, Надзвичайний собор мусить признати, що УАПЦ, як це остаточно тепер з’ясувалось, на протязі свого 10-річного існування була явно виявленою антирадянською контрреволюційною організацією. Не можна відкинути того, що в її складі були й досі є люди, які йшли до церкви лише для задоволення своїх релігійних потреб. Але ця суто церковна маса, сама не знаючи того, жила і діяла за проводом і вказівками тих осіб, для котрих УАПЦ була не ціллю, а засобом для здійснення своїх контрреволюційних намірів. Слабі намагання всієї віруючої, хоч і незначної частини членів Церкви звільнились від поза церковних цілей і впливів,