На західноукраїнських та західнобілоруських землях, які відійшли до Польщі згідно з Версальським та Ризьким договорами, проживало понад 4 млн. православних, з них 2,5 млн. українців. Зважаючи на значну кількість православних віруючих, головним чином українців та білорусів, що раніше належали до РПЦ польські органи влади в 1922 р. видали закон про організацію православної церкви в Польщі. Очолив її митрополит Варшавський Георгій (Ярошевський, 1872–1923) українець, колишній ректор Петербурзької духовної академії, з 1919 р. – архієпископ Харківський. У 1920 р. він емігрував до Італії, а в 1921 р. на запрошення польського уряду прибув до Польщі. За згодою польського уряду патріарх Тихон призначив митрополита Георгія екзархом православної церкви в Польській державі [6, с. 921].

У відповідності з рішенням патріарха Тихона установлювалася канонічна спадковість православної церкви в Польщі, що одержала автономію від Московського патріархату. Польський уряд вважав доцільним, щоб православ’я мало статус автокефалії. Частина єпископату, підтримуючи цю думку, говорила про необхідність одержати на це згоду від патріарха Московського. Чотири з шести православних архієреїв заперечували проти самостійності, здобутої всупереч церковним канонам. Єпископів-супротивників автокефалії силоміць було усунуто з посади, а їх кафедри віддано прибічникам самостійності церкви [24.с.261]

Проти оголошення автокефалії неканонічним шляхом виступала значна частина віруючих і нижчого духовенства. При підтримці польських органів влади митрополит Георгій провів 14 червня 1922 р. собор у складі архієпископа Діонісія (Валединського) і єпископа Олександра (Іноземцева).

Собор вирішив не визнавати надалі юрисдикції Московської патріархії. У відповідь на це патріарх Тихон офіційно спростував автокефалію православної церкви в Польщі, навіть погрожував відібрати в неї церковну автономію. Цієї позиції дотримувався і місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій. Однак польський уряд використав дипломатичний і міжцерковний зв’язок, щоб вплинути на Константинопольського патріарха і одержати від нього дозвіл на повну самостійність православ’я у своїй державі [44, с. 58].

Про невизнання автокефалії православної церкви в Польщі заявила Всеукраїнська православна церковна рада в «Меморандумі», надісланому Константинопольському патріарху Василію ІІІ у 1926 р [6, с. 196].

Російська православна церква не визнавала автокефалію польського православ’я, мотивуючи це тим що акт здійснено неканонічно. Порушення канонів полягало в тому, що у відповідності з вселенськими християнськими правилами автокефалію могла надати лише та церква, до якої належала відокремлювана – тобто Руська православна церква, а не Константинопольський патріархат [39, с. 172]. Отже рішення собору єпископів щодо надання польській православній церкві статусу автокефалії вважалося неправомірним. Такі важливі питання діяльності церкви були компетенцією церковного собору. Головна ж причина прийняття цього акта мала не релігійний, а політичний характер.

У червні 1948 р. митрополит Діонісій в листі до патріарха Московського Алексія визнав тимчасовість і канонічну неповноту автокефалії православної церкви в Польщі 1924 р.

Грамота з наданням автокефалії була надіслана голові Тимчасової правлячої колегії православної церкви в Польщі архієпископу Бєлостоцькому і Бєльському Тимофію [42, с. 121].

У відповідності з тимчасовими правилами діяльності православної церкви в Польщі з 1922 по 1938 рр. головою церкви вважався митрополит, а загальне керівництво здійснював собор єпископів. Насправді ж собор єпископів, синод, були безправними, оскільки їх діяльність контролювало міністерство віросповідань та освіти. Автокефельна церква, по суті, перетворилася на засіб антиправославної політики тодішньої польської влади, оскільки її вище керівництво було католицьким і виступало проти православ’я, намагаючись ополячити національні меншості, що проживали в межах країни. Навчання релігії, церковні проповіді, підготовка кадрів православного духовенства в Кременецькій духовній семінарії, на богословському факультеті при Варшавському університеті велися польською мовою [46, с. 138]. Церковним майном розпоряджався уряд, від якого залежало й призначення та звільнення священиків. Духовенство одержувало заробітну плату не від митрополита, а від місцевих старост [42, с. 127].

Після трагічної загибелі митрополита Георгія у 1923 р. (його вбито релігійним фанатиком), Автокефальну Православну Церкву в Польщі очолив митрополит Діонісій (Валединський, 1876–1960). До складу Автокефальної Церкви в Польщі в 1930-х роках входило п’ять єпархій. Їх очолювали: Варшавську – митрополит Діонісій, Волинську – архієпископ Олексій (Громадський); Поліську – архієпископ Олександр (Іноземцев), Віленську – архієпископ Феодосій, Гродненську – єпископ Сава (Совєтов). Православним ієрархам підпорядковувалася значна церковна мережа, що в 1938 р. нараховувала 1624 парафій, 9 чоловічих, 5 жіночих монастирів, Віленську та Кременецьку духовні семінарії, школи дияконів, псаломщиків, теологічну. Найбільшою єпархією була Волинська (689 парафій) [6, с. 913].

На Буковині - під владою Румунії до 1928 р. зберігався воєнний стан, уряд намагався румунізувати православну церкву. Православні українці на території Закарпаття, що перебувало в міжвоєнний період у складі Чехословаччини, становили незначний відсоток, більшість українського населення за Ужгородською унією була греко-католиками. Ідея автокефалії української церкви зберігалася в свідомості української інтелігенції, на території Польщі та Чехословаччини, що розуміла потребу мати свою національну церкву, приділяла увагу видавничій діяльності, справі поширення церковної літератури й часописів українською мовою, виступала на захист інтересів православних українців. Збереження віри своїх батьків вважалося основою подальшого самоствердження українців. Видатні діячі автокефального руху О. Лотоцький, В. Рафальський, І. Огієнко, В. Біднов та інші, намагалися відстоювати й популяризувати ідею української автокефальної церкви.

Ідея усамостійнення української православної церкви знайшла підтримку, в засадничих програмних документах Організації Українських націоналістів. У питаннях релігійної політики Устрій ОУН, зокрема: приймаючи засадниче відділення