4. Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежної від чужоземних патріархатів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні [5, с.334].

Польська влада в умовах загострення українсько-польских стосунків, особливо в 1930-х роках посилила тиск на православних українців. Православні українці зазнали чи не найбільших переслідувань серед українського населення на території Польщі. Вони були об’єктом окатоличення, та ополячення розгорнулося масове навертання їх до римсько-католицької віри. Гасло «зміцнення польскості на кресах» залишалося для них цілком актуальним. Підтримувані місцевим польським населенням, особливо колоністами-осадниками, власті чинили насильство над українцями.

Зокрема, на Холмщині польські загони «Кракус» руйнували православні храми та змушували українців переходити в католицтво. Із 389 православних храмів, що існували на Волині до Першої світової війни, зберігся лише 51 православний храм. Було знищено майже 200 православних храмів, а близько 150 було передано римо-католикам [49, с. 143].

На початку 1930-х років на Західній Волині українське православ’я переживало тяжкі часи. Щоб врятувати віру предків, у Луцьку постало Товариство захисту українського православ’я, патроном якого був Великий Митрополит Петро Могила. Про діяльність товариства в 1931–1939 рр. в державному архіві Волинської області зберігається 30 справ на 2650 аркушах [3.] які й частково використані для написання магістерської роботи.

Восени 1931 р. в Луцьку постав комітет по скликанню установчих зборів для організацій православної віри імені Петра Могили. До складу комітету ввійшли відомі на Волині і в усій тогочасній Польщі українські наукові і громадські діячі, посли до польского сейму Євген Богуславський, Михайло Тележинський, Петро Певний, професор Іван Власовський, інженер Юрій Константинів [3].

Новостворений комітет звернувся до православної людності в Польщі: «Тяжкі часи та складні умови, в яких перебуває наша Православна церква, покликали до життя «Товариство прихильників православної освіти та охорони традицій православної віри імені Митрополита Могили, статут цього товариства затвердило Волинське воєводство з правом поширення діяльності на терени всієї Польщі, а його блаженство митрополит Діонісій дав своє благословенство на розпочаток праці товариства. Наради установчих зборів відбудуться у четвер 19 листопада 1931 року о 2-й годині пополудню в помешканні українського клубу «Рідна Хата» в м. Луцьку» [3].

В зазначений час зал клубу «Рідна Хата» в Луцьку по вулиці Третього Мая заповнили 151 делегат з правом голосу від громадянства Волині та 60 гостей. Серед присутніх на установчих зборах були Першоієрарх Автокефальної Православної Церкви в Польщі митрополит Діонісій, архієпископ Олексій та ряд інших видатних церковних і громадських діячів [3]. На порядку денному були вибори президії, прийняття статуту товариства, доповідь професора Івана Власовського, вибори управи. Згідно зі своїм статутом управа товариства складалася з 12-ти осіб. На першому засіданні, що відбулося 2 грудня 1931 року, управа обрала головою Товариства інженера Сергія Тимошенка, генеральним секретарем професора Івана Власовського, його заступником Якова Бичковського, а скарбником – посла Михайла Тележинського. [3].

Товариство, крім Луцька, мало ще філії в Рівному, Володимир-Волинському, Крем’янці, Сарнах і Новогрудку [3]. На 9 жовтня 1936 року воно налічувало 942 дійсних члени, з них – 914 чоловіків і 28 жінок. Найбільшу частину членства становили селяни – 658; священики – 129, а решта – 155 чол. складалася з учителів, адвокатів і робітників. 64 члени мали вищу освіту, 216 – середню, 422 – нижчу, а 240 – домашню [3].

Протягом 1932–1935 рр. Товариство імені Петра Могили видавало журнал «За Соборність». На його сторінках друкували свої праці професори О. Лотоцький, В. Біднов, релігійні та громадські діячі Волині й інших регіонів тогочасної Польщі [3]. Від 1937 р. товариство почало видавати популярний релігійно-громадський часопис-місячник «Шлях», головним редактором якого став професор Євген Богуславський. При товаристві було створено Богословську секцію, почесним головою якої був владика Полікарп [3].

З 7 лютого 1935 р. по 17 вересня 1939 р. завдяки невтомній праці членів секції, було видано багато релігійної літератури українською мовою, зокрема богословські книги, молитовники, партитури нот. Книги на прохання православних священиків з Америки й Канади надсилалися до їхніх парафій за океан [3].

Луцьк перетворювався тоді в центр українського православ’я, товариство ширило релігійну освіту, започатковувало реформи духовних шкіл, зокрема було засновано теологічні ліцеї в Крем’янці й у Вільно [3]. У 1937 р. поляки розгорнули інтенсивну кампанію навертання на римо-католицьку віру православних українців, що жили в районах уздовж кордону Польщі з СРСР. Корпус Охорони Пограниччя (КОП), який був в авангарді цієї акції, не перебирав у засобах насильництва, щоб досягнути мети. Особливого розголосу набрали події у селі Гриньки в грудні 1937р. і в січні 1938 р., про які розповів у своєму виступі в Польскому Сеймі 1 лютого 1938 р. посол-українець С. Скрипник (у майбутньому патріарх Мстислав), протестуючи проти польської сваволі. Він констатував що репресій зазнали православні українці в с. Осники, Козачки, в Ланівцях, Білозорці Крем’янецького повіту, Юсківцях, священик А. Бриних та С. Казновецький в Крем’янці [6, с. 558].

Собор єпископів Православної автокефальної церкви в Польщі зреагував на нищення православних церков на Холмщині зверненням-меморандумом 16 липня 1938 р. до польської влади, в якому ієрархи висловили «смуток і біль» з приводу страшної несправедливості. Меморандум у Варшаві підписали митрополит Діонісій, архієпископи Феодосій, Олександр, Олексій, Савва, єпископи Симо, Полікарп [6, с. 566].

Православна громадськість перед польською владою обороняла православну