О. Лотоцький описав процес відродження Української Автокефальної Православної Церкви у 1917 - 1920-х рр., наголошує на церковних основах автокефалії [41, c. 27]. Особливо різноплановий матеріал подано у монографії О. Лотоцького «Автокефалія. Нарис історії автокефальних церков», у якій автор розкриває ідею руху за автокефалію [39, c. 31]. Цінним джерелом для висвітлення руху за автокефалію є мемуари О. Лотоцького «Церковна справа в Україні» (1923 р.), «Сторінки минулого» (1934 р.), «В Царгороді» (1939 р.). В мемуарах подано виступ О. Лотоцького на останній сесії Всеукраїнського церковного собору 12 листопада 1918 р. про необхідність автокефалії української церкви. Де він наголошував, що автокефалія української церкви - «Це не лише церковна, але й національна наша необхідність. Це конечна потреба нашої церкви, нашої держави, нашої нації» [5,c.348].

У працях митрополита В. Липківського «Відродження церкви в Україні» 1917-1930 рр. [36], «Історія Української Православної Церкви» [37], «Православна Христова Церква Українського народу» [38] розкрито самобутність УАПЦ. В. Липківський - автор ряду теологічних праць, написаних в кінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст., які вийшли друком у післявоєнний період, як-от: «Православна Христова Церква Українського народу» (1951 р.), «Відродження церкви в Україні 1917 - 1930 рр.» (1957 р.), «Історія Української Православної Церкви» (1961 р.), в яких автор відстоював ідею відродження української національної церкви, канонічність собору 14-30 жовтня 1921 р. щодо створення УАПЦ.Він захищав принцип всенародного соборноправства. У хронологічній послідовності В. Липківський дав характеристику й аналіз подій автокефального руху в 1917-1930 рр. [36, c. 114].

У праці І. Огієнко «Українська церква. Нарис з історії української православної церкви» характеризував процес відродження української церкви, аргументовано доводилося право української церкви на самостійне існування. І. Огієнко наголошував на необхідності українізації церкви шляхом запровадження української мови у богослужінні, обстоював необхідність об’єднання українських церков [44, c. 215].

Серед істориків української діаспори вагомий внесок у дослідження проблеми руху за автокефалію УПЦ в 50-80-х рр. ХХ ст. внесли Д. Бурко «Українська автокефальна православна церква - вічне джерело життя» [23]. Автор розкрив сутність автокефальної православної церкви, висвітлив питання формування автокефального руху. Проаналізовано проблеми, пов’язані з періодом радянсько-більшовицької доби, за якої було сформовано тоталітарно-репресивний режим в Україні, що спричинив терор проти народу та церкви, політичні репресії, руйнування храмів [23, c. 199]. В. Потієнко у книзі «Відновлення ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви» [48] охарактеризував процес відродження ієрархії УАПЦ [48, c. 23]. Н. Полонська-Василенко у праці «Історичні підвалини УАПЦ» [47] дає характеристику основі УАПЦ, обстоює право українців на автокефалію церкви [47, c. 103]. Н. Плічковський у своїй роботі «Нарис історії Української Православної Церкви» [46] висвітлив історію православної церкви на Україні, охарактеризував боротьбу українського народу за автокефалію української церкви [46, c. 119].

Заслуговують на увагу роботи І. Власовського «Нарис історії Української Православної церкви» [24], О.Вороного «Автокефалія Української Православної Церкви» [25],у яких автори висвітлюють історію Української Православної Церкви у підручнику Д.Дорошенка «Православна Церква в минулому і сучасному житті українською народу»йде мова про роль православної церкви в житті українського народу [29], М. Грушевський «З історії релігійної думки на Україні» [26], дає оцінку стану релігії на Україні в міжвоєнний період С. Савчук «Історія української Греко-Православної Церкви в Канаді», розповідає про історію створення УАПЦ на еміграції, зокрема в Канаді [50, с. 83], у роботі М. Садилинка «Сумні наслідки липківщини в Українській Православній Церкві», проаналізовано історичний шлях УАПЦ, підведено підсумки діяльності митрополита В. Липківського[51 c. 136], у праці Ю. Федоріва «Історія церкви на Україні» ґрунтовно проаналізовано діяльність ВПЦР, сесії Всеукраїнських церковних соборів [56, c. 131],у книзі В. Мокрого «Церква в житті українців» [43] проаналізовано роль церкви в духовному житті українського народу [43, c. 72]. Процес ліквідації УАПЦ висвітлено в монографії О. Хомчук «Церква поза церковною огорожею. Розколи і руйнація УАПЦ» [57, c. 203].

Радянська історіографієя історію УАПЦ не розглядала з ідеологічних причин. Адміністративно-командна система наклала жорстке табу на висвітлення і аналіз істориками багатьох подій і явищ руху за автокефалію Української Православної Церкви. З початком 90-х рр. ХХ ст. та здобуттям незалежності України вітчизняні дослідники отримали можливість дослідження руху за автокефалію УПЦ.

Найдраматичнішим сторінкам історії УАПЦ присвячені змістовні монографії В. Пащенка «Держава і православ’я в Україні в 20-30-ті роки ХХ ст.» [45], в якій автор висвітлював становлення УАПЦ та її знищення радянською владою, відносини між державою і православними церквами в Україні у 20-ті рр.[45, c.127]. дисертаційне дослідження В. Пащенка присвячене відносинам державної влади з РПЦ і УАПЦ в Україні [71]. Становище православної церкви в Українській державі висвітлене у праці Б. Андрусишина «Церква в Українській державі 1917 - 1920 рр. (доба директорії УНР)» [20]. В монографічних дослідженнях В.Ульяновського «Історія Церкви і релігійної думки в Україні» [53], «Церква в Українській державі 1917 - 1920 рр. (доба Української Центральної Ради)» [54], «Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (Доба Гетьманату П. Скоропад-ського)» [55] зроблено спробу узагальнити окремі аспекти з історії автокефального руху 1917 - 1918 рр. Праця А. Колодного , П. Яроцького «Історія релігії в Україні»[63] присвячена окремим аспектам української автокефалії.

Про справу Української Автокефальної Православної Церкви на процесі Спілки Визволення України та її ліквідацію у 1930