Степан Скрипник, обраний послом до польського сейму в 1938р., захищав національні права українців в Польщі, брав участь у церковному та громадському житті Волині. У 1930-х рр. Він представляв мирян у єпархіальній раді, був членом митрополичої ради на чолі з митрополитом Діонісієм, ініціатором захисту прав української церкви. Значну роль відіграв висвячений на єпископа Луцького у 1932 р. «Полікарп» (Сікорський Петро). У 1939 р. не визнав зверхності Московського патріарха, за що був усунений радянською владою з єпископської кафедри [24,с.257].

Таким чином у міжвоєнний період українське православне населення, яке за Ризьким мирним договором 1921р. опинилося у складі Польщі відстоювало свої національні права, добилися автокефалії Української Православної Церкви в Польщі і захищало її від зазіхань польської влади. Сприяло зміцненню устоїв національної церкви та її самобутності. Передова православна громадськість розгорнула значну видавничу діяльність. Товариство захисту українського православ’я імені П.Могили вимагало повернення українському православ’ю Почаївської лаври. Створило свої комітети та філії в усіх містах і містечках Волині жваво відзначило 950 річчя хрещення України, сприяло зміцненню автокефалії церкви.

Розділ ІV. Боротьба за автокефалію УПЦ в період Другої Світової війни.

§ 1. УПЦ на західноукраїнських землях у 1939 – 1941 рр.

Становище Української Православної Церкви в 1939 – 1944 рр. було таким же нелегким, як і загалом становище українського народу. З розділом території України згідно з писемною домовленістю між Німеччиною та Радянським Союзом, відомою в історії як «пакт Молотова-Ріббентропа», була розділена і канонічна територія УПЦ. Православні українці Холмщини та Підляшшя, на чолі з митрополитом Діонісієм, у вересні 1939 р. опинились під владою німців у новоствореному Краківському Генерал–Губернаторстві. Більшість західних українців перейшли під радянську владу, у складі української РСР як невід’ємної частини СРСР. Якщо в Генерал–Губернаторстві українське православне церковне життя мало можливості для релігійного самовираження (короткий час відновлено понад 100 православних парафій, зруйнованих поляками з 1937 року), то на більшовицькій Україні не було жодного архієрея [24, с.236].

На Західній Україні прихід радянської влади 17 вересня 1939 р. швидко усунув численні здобутки української Церкви в 20 – 30-х рр. У православних церквах одразу ж зникла українська мова, припинилася перекладацька та видавнича діяльність рідною мовою. Українські парафіяльні школи влада закрила. Із загальноосвітніх шкіл було усунуто вивчення релігії, замість цього введено агресивну антирелігійну пропаганду. На парафії та священиків накладали непосильні податки, закривали церкви та монастирі [8, с.109].

Почалися арешти духовенства та церковно – громадських діячів, зокрема тих, що за часів польської влади відзначилися патріотичною діяльністю, працею на ниві освіти рідного народу. Багатьох було вивезено до в’язниць і концтаборів углиб СРСР. У Московській Патріаршій Церкві в радянській Україні подібні процеси щодо ліквідації Церковних інституцій відбулися ще у 20 – 30 – х рр. Справами Патріархії керував місцеблюститель митрополит Сергій (Страгородський). У всьому Радянському Союзі було тільки чотири діючі православні єпископи, в Україні – жодного. Приєднавши до СРСР Західну Україну, як і Білорусію, а згодом і Бессарабію, Буковину та Прибалтійські країни, Москва вирішила використати російську Церкву з політичною метою. Почалася кампанія за переведення під її юрисдикцію православних єпископів – на ново приєднаних землях. З цією метою на українські землі було прислано митрополита Миколая (Ярушевича). Митрополит Миколай застав на Західній Україні та Західній Білорусії п’ятьох православних ієрархів довоєнної Православної Автокефальної Церкви в Польщі на чолі з архієпископом Пінським Олександром (Іноземцевим та архієпископом Волинським Олексієм (Громадським). Вони продовжували свою архипастирську діяльність під канонічною юрисдикцією митрополита Діонісія, якого вважали й надалі своїм першоієрархом. Посланець Московської Церкви переконував їх перейти під юрисдикцію Москви, недвозначно натякаючи на те, що чекатиме на них у разі відмови. Архієпископ Олексій (Громадський) перший погодився підпорядкуватися митрополиту Сергію (Страгородському). У червні 1940 р. він поїхав до Москви і подав там заяву про розрив з Православною Автокефальною Церквою в Польщі та про підпорядкування – Церкві Московській. Згодом подібні заяви змушені були підписати й інші православні ієрархи. Відмовилися підпорядковуватися Московській Патріархії лише архієпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський). Влітку 1940 р. Московська Патріархія надала митрополиту Миколаю (Ярушевичу) титул Патріаршого екзарха в західних областях. Новопризначений екзарх швидко встановлював свою владу, керуючись вказівками з Москви [53, с.238].

Діяльність Московської Патріархії на західноукраїнських землях припинилися початком війни гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом 22 червня 1941 р. Фашистські війська за короткий час окупували всю територію України. Змучене сталінськими репресіями населення, сподіваючись на політичну, культурну та релігійну свободу, почало організовувати церковно-релігійне життя. Проте ця справа була досить нелегкою. Окрім проблем зовнішнього характеру (німецька окупація), виникли проблеми внутрішні. Провідні українські кола мали сподівання, що їх очолить найстарший за стажем ієрарх архієпископ Олексій та об’єднає в єдину Українську Православну Церкву під верховенством митрополита Діонісія, але ці сподівання не справдилися.

Архієпископ Олексій скликав Собор у Почаєві 18 серпня 1941 р., який першим пунктом своєї постанови повідомляв: «Уважати нашу Церкву і її ієрархію в канонічній залежності від Церкви російської» [24, с.214,18].

Українці не