задовольнилися таким положенням, на нараді церковних представників – 13 грудня 1941 р. ухвалили: «Виступити рішуче проти неканонічної і надзвичайно шкідливої для Української Православної Церкви діяльності архієпископа Крем’янецького Олексія <…>, звернутися до митрополита Діонісія <…>, просячи його Блаженство призначити Адміністратором Православної Церкви на звільнених землях України єдиного по цей бік річки Буг єпископа – українця Полікарпа, архієпископа Луцького і Ковельського [ 24, с.210]. Митрополит Діонісій у відповіді на це звернення засудив самочинне утворення Української Автономної Православної Церкви у складі Московського Патріархату та затвердив архієпископа Полікарпа тимчасовим адміністратором. Таким чином, Православна Церква на Україні в 1917 р. розділилася на дві – Автокефальну та Автономну [25, с.141].
Нове піднесення й відродження УАПЦ почалося в роки радянсько – німецької війни 1941 –1945 рр. за благословенням (декрет від 24 грудня 1941 р.) першоієрарха Польської Автокефальної Церкви митрополита Варшавського Діонісія (Валединського), якому до німецької окупації були підпорядковані православні парафії Волині та Західної України. Очолив УАПЦ тимчасовий адміністратор архієпископ Луцький і Ковельський Полікарп Сикорський. За статутом керівним постійно діючим органом між Помісними Соборами визначалися Собор єпископів та вище церковне управління під назвою «Адміністратор Святої Православної Автокефальної Української Церкви». На початку 1943 р. окупаційна влада вдалася до реорганізації керівної структури церков в Україні, намагаючись підпорядкувати УАПЦ німецькій адміністрації [24, с.238]. У середині 1943 р. УАПЦ налічувала 13 єпископів, 1700 священиків, 3 тис. парафій [22, с.202].
Німецьку політику щодо Церкви і релігії на окупованих землях України в цілому було окреслено спеціальною директивою бригаденфюрера СС і генерал – майора поліції Д.Томаса, надісланою 11 лютого 1942 р. усім частинам СС і поліційним командам. Основні положення директиви перешкоджали становленню Всеукраїнської Автокефальної Церкви, оскільки автокефалія за своєю суттю завжди пов’язана з самостійництвом і державністю. Дослідники виділяють три періоди в історії православних Церков в умовах окупації. І чотирьох адміністративних частинах України політика фашистів у сфері релігії мала свої особливості, що відбивалися і на житті Церкви.
Перший – від початку окупації до червня 1942 р. – найбільш сприятливий період для відновлення релігійного життя; другий – від червня до кінця 1942 р., був пов'язаний з втручанням німецької влади у церковне життя, з намаганням максимально використати потенціал Церкви для боротьби з рухом опору; третій – охоплює 1943 р. (і до жовтня 1944 р.), характеризується повним підпорядкуванням Церкви окупаційній владі.
Німці, послуговуючись давньою приказкою «divide et impera», підтримували церковний розподіл та підтримували Автономну Церкву [23, с.205].
Митрополит Діонісій дав благословення, дане владикам Олександрові Поліському і Полікарпові Луцькому на висвяту єпископів для Української Православної Церкви. Отже, українським ієрархам, висвяченим тепер руками архієпископів Олександра та Полікарпа, не можна було закинути «не канонічності» і «безблагодатності». Однак, після прибуття до Києва українських єпископів, які були рукоположені 8 – 10 лютого 1942 р. в Пінську, проросійський єпископ почав розповсюджувати відверту неправду, мовляв, це та сама «безблагодатна ієрархія» 1921 р. За короткий час Автокефальною Церквою було висвячено в Києві ще шістьох єпископів. Висвяту проводили поспішно і таємно в нижньому храмі Андріївського собору, бо стало відомо, що німецька влада мала в скорому часі заборонити архієрейські хіротонії. Загострення церковного життя в Україні було небажаним, що усвідомлювали прогресивні сили з обох сторін. Тому в жовтні 1942 р. в Почаївській Лаврі зібрались представники двох Церков на Собор та підписали Акт поєднання. Автономну Церкву представляв старший її ієрарх митрополит Олексій, з боку Автокефальної були владики Никонор та Мстислав. Проте підписання Акту поєднання зустріло негативне ставлення з боку деяких ієрархів Автономної Церкви та німецької адміністрації. В меморандумі у відповідь владики Автономної Церкви Симон, Пантелеймон та Веніамін «попросили» митрополита Олексія зняти свій підпис з Акту поєднання та «запропонували» йому скласти з себе звання «Екзарха усієї України» [23, с.208]. На думку проф.Власовського «митрополит Олексій не врахував становища німецької влади, властиво не припускав, щоб ця влада так боялась всякої зцентралізованої міцної організації, хоч би то була й Церква, в українському народі [24, с.264].
У лютому 1942 р. архиєпископи Олександр (Іноземцев) і Полікарп (Сікорський) висвятили на соборі в Пінську двох нових єпископів: Никанора Абрамовича та Ігоря Губу. Їх послали до Києва організувати церковне життя на східноукраїнських землях. 29 вересня 1941 р. у Києві священики та діячі УАПЦ, які вціліли під час терору в 1930-і рр., заснували Всеукраїнську Православну Церковну Раду, сподіваючись відновити за нових обставин розгромлену сталінським режимом українську Церкву. Але в грудні 1941 р. до Києва прибув єпископ Автономної Церкви Пантелеймон Рудин і взяв під свою юрисдикцію більшість заснованих за німецької окупації парафій. Здобувши довір’я окупаційної влади, він повів активну боротьбу з прихильниками УАПЦ. За його намовою німці розпустили в лютому 1942 р. Всеукраїнську Православну Церковну Раду і закрили її канцелярію [23, с.211].
У березні 1942 р. до Києва прибули українські єпископи на чолі з архиєпископом Полікарпом. 15 березня в Андріївському соборі відбулася архиєрейська літургія українською мовою. Православні українці Києва визнали ієрархію УАПЦ на чолі з архиєпископом Полікарпом. Керівництво парафіями було передано єпископові Никанорові [23, с.213].
Німецька влада в Києві ставилася до українських єпископів неприхильно і навіть вороже. Українцям дали в користування лише Андріївський собор і церкви на Солом’янці та Деміївці, тоді як автономісти мали 14 церков і 8 монастирів. Причиною ворожого ставлення окупантів до УАПЦ була таємна директива відомого нацистського