Московська патріархія поставила в Україну нових єпископів. Усе духовенство УАПЦ було заново перевисвячено. В цьому виявилося вороже ставлення до автокефального українського духовенства. Щоправда в Україні після Другої Світової війни аж до 1959 р. храми в більшості не закривалися. Для церкви це був період «відлиги». Радянська влада майже всі храми і монастирі під час німецької окупації залишила діючими.

У повоєнні були відкриті три духовні семінарії: в Києві, Одесі і Луцьку. Але всі здобутки попередників щодо українізації церкви було викорінено. У храмах знову запанувала церковнослов’янська мова з російською вимовою. Виняток становила хіба що Галичина, де дозволялася українська вимова і проповідь українською мовою. Церква в радянській Україні була поставлена практично під повний контроль держави. Був створений спеціальний державний орган – Рада у справах Російської Православної Церкви, пізніше – Рада у справах релігій. Без дозволу цього органу не відбувалося жодного призначення священиків на парафії, а єпископів – на єпархії. У 1940–1950-ті рр. діяльність Церкви була суворо обмежена законодавством, але відкритої публічної антирелігійної пропаганди на державному рівні тоді не було.

З 1960-х років за часів правління М. Хрущова почалася жорстока хвиля антирелігійної пропаганди. Тисячі храмів були закриті. За офіційними даними з 40 монастирів в Україні залишилося тільки вісім. Києво-Печерську Лавру закрили, як і Київську і Волинську духовні семінарії, залишилася лише одна Одеська семінарія з невеликою кількістю студентів. Припинилося видання журналу «Православний вісник» українською мовою [53, с. 117].

У 1966 р. екзархом України було призначено єпископа Філарета (Денисенка).

У 1967 р. від імені групи провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР була надіслана Заява (автор – Іван Лисяк-Рудницький) з вимогою легалізувати УАПЦ [17, с. 69].

На захист прав людини, зокрема прав православних віруючих України став священик Коломийської єпархії Василь Омелянович Романюк 20 січня 1972 р. засуджений до 7 років позбавлення волі і 3 років заслання. В 1976 році під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви. З листопада 1976 р. він став членом Української Гельсінської групи у складі якої виступає за легалізацію УАПЦ. [57, с. 173]

Д. С. Зінчук відзначає: « На захист священика виступало духовенство, що засвідчує резонанс і вагомість діяльності В. Романюка як правозахисника, представника релігійного десиденства. Зауважимо, що незважаючи на належність священика до РПЦ, його боротьба за свободу совісті знаходила підтримку серед віруючих різних конфесій: католиків, православних, протестантів. Митрополит УПЦ у США й УАПЦ у діаспорі. Мстислав 21 січня1976 р. звернувся в його обороні до Вселенського Патріарха Димитрія І, наголошуючи на жертовності українського народу, на мільйонах мучеників і страдників, особливо протягом останнього півстоліття. Владика Мстислав назвав отця Василя Романюка в цьому звернені « найбільш відважним мучеником за Христа»[73, с. 92].

Б. Романюк висунув вимоги, які повинні би змінити релігійну політику радянської влади. 30 грудня 1976 р. був створений Комітет захисту прав віруючих в СРСР[73, с.98].

До кінця 80-х років прихильники автокефалізму про себе не заявляли. Рух за відродження УАПЦ розпочався з 1988 року.

Таким чином в період Другої світової війни на західноукраїнських землях,а потім і в Наддніпрянській Україні була здійснена спроба відродження УАПЦ, але в наслідок виїзду духовенства за кордон й повернення радянської влади вона була заборонена. Тому вона на деякий час припинила своє існування.

РОЗДІЛ V. СТАНОВЛЕННЯ УАПЦ В УКРАЇНІ НА ЗЛАМІ

80-х - 90 –х рр. ХХ СТ.

В умовах «горбачовської перебудови» та демократизації суспільства в 1988 р., після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України, в Україні почався рух за третє в ХХ ст. відродження Української Автокефальної Православної Церкви. В західних областях України демократизація церковного життя проходила в умовах загострення міжконфесійних конфліктів. Українська Греко-Католицька Церква, яка спочатку вітала відродження незалежної Української Православної Церкви, різко змінила свою позицію, коли стало зрозуміло, що сотні колишніх греко-католицьких парафій у Галичині не бажають повернутися під владу Рима. УГКЦ домагалася повернення усіх храмів, які належали їй до 1946 року, коли цю Церкву було насильно ліквідовано та приєднано до Російської Православної Церкви. При цьому повністю ігнорувалася воля парафіян багатьох громад, які повернулися до предківської православної віри і хотіли в ній залишатися. Логічний і справедливий тимчасовий вихід з цього складного становища – почергові відправи богослужінь двома конфесіями в одному й тому самому храмі до того часу, коли для меншості спільними зусиллями буде побудовано власний храм – не мав успіху з огляду на конфесійний фанатизм. З різних місцевостей Західної України раз по раз надходили повідомлення про насильство, сутички, непримиренну ворожнечу. Деякі відверто упереджені органи влади на Львівщині, Тернопільщині та Івано-Франківщині, а також деякі засоби масової інформації активно підтримували католиків, зневаживши православних [10, с.6].

Митрополит РПЦ Філарет робив усе можливе для виправлення ситуації, яка загрожувала перерости в «український Ольстер». Щоб стабілізувати становище та врегулювати конфлікти мирним шляхом, він не раз вів переговори з греко-католицькими єпископами і навіть їздив з делегацією (28 січня 1989 р.) до Ватикану, де мав розмову з Папою Іоаном-Павлом ІІ. Однак, на жаль, зусилля не дали бажаного наслідку. В лютому 1989 р. у Києві на чолі з отцем Богданом Михайлечком постав ініціативний Комітет для відновлення УАПЦ, який в опублікованій заяві до уряду та громадськості, проголосив наступне: «Як кожна цивілізована нація, ми маємо невід’ємне право