Патріарх Мстислав (Скрипник) не тільки став першим українським патріархом, але він об’єднав УАПЦ в Україні з УПЦ в США і діаспорі. Ієрархи і духовенство УПЦ в США стали приїздити до України, служити в українських храмах, брати участь у висвяченнях священиків. Так, патріарх Мстислав разом з єпископом Вашингтонським Антонієм (Щербою) хіротонізували на єпископа Хмельницького Антонія (Фіалку) і на єпископа Дніпропетровського Пантелеймона (Романовського). У храмах УПЦ в США і діаспорі на богослужіннях духовенство та архієреї поминали Мстислава як свого патріарха, а не як митрополита [10, с.39].

Національно-визвольний церковний рух дав українській культурі велике гроно сильних характерів, яскравих особистостей, потужних обдарувань. Вони мусять стати джерелом натхнення для створення художніх цінностей у поезії і прозі, музиці й малярстві. Та найкращим виявом рукотворного мистецтва буде для них втілення в життя їхньої найзаповітнішої мрії: створена на віки Українська Помісна Церква, рівноправна з іншими й шанована у всьому світовому православному просторі. Історична доля українців склалася так, що потреба створення національної Помісної Церкви з перебігом подій знову поставлена в розряд актуальних завдань нашої духовності й культури. Це виходить за межі намірів і прагнень лише церковних кіл, посполитих віруючих духівництва, а стає національним завданням. Тут формується національно свідома громадянська позиція кожної української людини.

Демократичні процеси в суспільстві, крах комуністичної ідеології сприяли відродженню релігійного життя, розширенню ролі церкви в формуванні духовності народу України. Проголошення незалежності України активізувало в Російській православній церкві в Україні ті сили, які прагнули відокремлення від Московського патріархату й консолідації православ’я на автокефальних засадах, розбудови в суверенній країні помісної церкви. Вони обґрунтовували свою позицію тим, що християнство на Русі започатковано в Києві ще в Х ст., а самостійна українська держава мусить мати незалежну від Москви церкву, як це було до кінця XVII ст.

Виходячи з цього, частина духовенства УПЦ та УАПЦ доходить згоди щодо необхідності об’єднання двох православних церков. У червні 1992 р. відбувся об’єднавчий собор. Патріархом Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ-КП – так вона стала називатися після об’єднання) було обрано Мстислава (Скрипника), а його заступником – Філарета (Денисенка).

На жаль, єдина церква в Україні не склалася. По-перше, об’єднавчий собор викликав незадоволення Московського патріархату, який не хотів змиритися із втратою однієї з найвпливовіших і найбагатших церков. Спекулюючи на традиційних уподобаннях зрусифікованої частини віруючих, прихильники Московського патріархату зуміли взяти під свій контроль більшість українських парафій. Українську православну церкву Московського патріархату очолив митрополит Володимир (мирське ім’я – В.Сабадан). Актуальними до сьогодні є міркування видатного українського історика Д. Дорошенка, який писав, що треба «звернути увагу на необхідність твердої і якісної постановки питання про відродження Української Православної Церкви, як могучого фактора при відбудові Української держави і церкви. Це навчають нас наші вільні й невільні помилки, за часів недавньої визвольної боротьби; не повторюймо старих помилок» [29, с. 69]

Таким чином, внаслідок демократизації життя суспільства й поглиблення національної свідомості на початок 90-х років ХХ століття склалися умови для легалізації УАПЦ. Однак до цього часу через розбіжність у поглядах церковної ієрархії і неусвідомлення серед значної частини населення потреби мати єдину Українську Помісну Церкву, залишаються необ’єднаними три «гілки» українського православ’я . Канонічного визнання автокефалії недосягнуто, ця проблема досі чекає на своє розв’язання.

Оскільки, теперішня влада в Україні, президент В. Янукович, як і більшість в парламенті виявляють більшу прихильність до УПЦ-МП, то, очевидно консолідація українського православ’я наступить не скоро. Нещодавній приїзд Московського патріарха до Києва позиція митрополита УПЦ-МП Володимира (Сабодана) явно не сприятимуть процесу об’єднання в українському православ’ї.

Висновки

Історіографічний огляд дав підстави стверджувати, що для висвітлення руху за автокефалію в Україні ХХ століття була залучена широка й різнопланова джерельна база, що дозволило комплексно вивчити проблему. Багатоманітний документальний матеріал, різний за походженням, змістом, дає можливість ґрунтовно й цілісно висвітлити рух за автокефалію УПЦ.

Після лютневої революції 1917 р. в Наддніпрянській Україні спалахнуло полум'я національно-визвольного руху, складовою частиною якого став рух за українізацію церкви, та її автокефалію, відновлення в ній соборного устрою на чолі з власним патріархом. Відомими діячами національно-церковного руху були протоієрей Василь Липківський, громадсько-політичний діяч Микола Міхновський, міністр ісповідань гетьманського уряду Олександр Лотоцький, український етнограф, письменник, перекладач, державний та церковний діяч І.Огієнко, А. Дородніцин колишній архієпископ Владимирський.

Українські церковні діячі мали надії на підтримку Російської Православної Церкви але ці сподівання виявилися марними. Коли на Всеукраїнському соборі 1918 р. було поставлено питання про автокефалію, промосковська більшість делегатів заблокувала його розв'язання.

1 січня 1919 р. Директорія Української Народної Республіки видала «Закон про автокефалію Української Православної Церкви». З цього часу почалася боротьба Української Церкви за свою автокефалію. РПЦ намагалася зберегти духовну владу над Україною, - на її Помісному соборі в січні 1918 р. Українській Церкві було надано обмежену автономію.

Якби уряд УНР втримався при владі, то справа автокефалії української Православної церкви, мабуть, була б вирішена. Однак 5 лютого 1919 р. у Київ увійшла Червона Армія. Радянська влада, закріпилась в Україні. У 1919 - 1920 рр. національно-церковний рух не припинявся. У березні 1919 р. православні українці заснували гурток для створення української православної громади, пізніше реорганізований у парафію