10 лютого 1942 р. собором єпископів у Пінську було ухвалено прийняти під свою юрисдикцію духовенство і вірних УАПЦ, яких очолював з 1921 р. на Східній Україні митрополит Василь Липківський. З 1 вересня 1942 р. було організовано 513 парафій УАПЦ: 298 на Київщині та 215 в інших областях, де ще не було єпископів УАПЦ. За цей же час було висвячено 136 священиків, прилучено від ієрархії митрополита Василя (Липківського) 93 священики і від Церкви Російської 226 священиків. Німецька влада всіляко перешкоджала організаційному розвитку УАПЦ: ієрархів утискували (наприклад, єпископу Мстиславу було заборонено священнослужіння він цілий рік знаходився у засланні), не рідко заборонялися богослужіння у неділі і двунадесяті свята; вшанування урочистих дат; не дозволялося проводити собори і змінювати парафіянам існуючу конфесійну приналежність (на догоду промосковській церкві), тощо.

Ситуація у УАПЦ ускладнювалася гострим конфліктом, що розгорівся

1943 – 44 рр. у трикутнику « німецькі фашисти – поляки – українці»

Гітлерівці спалювали церкви спалювали церкви, звинувачували УАПЦ у співпраці з партизанами, розстрілювали священиків. До самого свого краху фашисти не дозволяли владикам УАПЦ здійснювати архіпастирські обов'язки перед паствою, відступаючи, тримали їх розрізнено по всій Німеччині під пильним наглядом. Ієрархи УАПЦ ще довго сподівалися на повалення більшовицького режиму та на повернення до України. УАПЦ, яка виникла внаслідок канонічних дій Православної Автокефальної Церкви в Польщі мусила функціонувати вже за межами України по всьому світу в місцях поселень українців мігрантів. Прихід Радянської влади призвів заборони УАПЦ. Українська Автокефальна Православна Церква мусила функціонувати вже за межами України по всьому світу, в місцях поселень мігрантів українців.

Новий рух за відродження УАПЦ почався на хвилі демократизації і гласності в останні роки горбачовської перебудови. У лютому 1989 р. було створено ініціативний комітет для відновлення церкви. У серпні того ж року виникла перша громада УАПЦ у Львові - парафія апостолів Петра і Павла на чолі з отцем В.Яремою, яка проголосила свій вихід з підлеглості Московському патріархатові. 20 жовтня 1989 р. до УАПЦ приєднався та очолив її єпископ Іоанн Бондарчук. На бік українського православ’я масово переходили парафії РПЦ у Західній Україні, заснувалися громади УАПЦ на сході України.

У Києві 5-6 червня 1990 р. Всеукраїнський собор УАПЦ затвердив акт відновлення УАПЦ та ухвалив рішення про піднесення її до рівня Патріархату. Першим митрополитом в Україні став митрополит Мстислав. Українській мові було статус мови богослужіння УАПЦ.

В умовах сучасного релігійного ренесансу одним із найгостріших протиріч релігійного життя є розкол православ'я та утворення паралельних конкуруючих між собою структур: УПЦ-Українська православна церква, УАПЦ - Українська автокефальна православна церква, УПЦ-КП.

Упродовж усього періоду існування незалежної Української держави проблема самостійницького самовиз-начення православ'я зберігає свою першорядну актуальність. Це має не лише суто церковне значення, оскільки йдеться про становище та цілісність національної духовної культури, одним з важли-вих складників якої є релігійно-церковне життя. Як пише сучасний дослідник А.Колодний, «будучи присутньою в людській історії, насамперед, через її національний контекст…, релігія покликана формувати у представників певних етносів осмислене уявлення про їх національну ідентичність, захищати її, бо ж ігнорування останньої веде до дезорієнтації особи в її суспільному бутті, а то й до суча-сної нестабільності» [66, с.21].

Якби серед українських православних була одностайність у тому, що їхня церква по-винна дістати канонічне визнання й автокефалію, коли б вони консолідовано про це за-явили на весь світ, спосіб розв'язати проблему "канонів" було б віднайдено досить швид-ко, навіть попри спротив Москви. Відверте небажання Московського Патріархату практично визнати право українських православних на автокефалію не можна розглядати інакше, як ознаку імперського мислення, яке, на жаль, дістає схвальний відгук і в ментальності великої частини українського суспільства, переповненої духом « малоросійства».

ДОДАТКИ

ДОДАТОК: А

ДИНАМІКА РОСТУ АВТОКЕФАЛЬНИХ ЦЕРКОВ НА ПОЧАТОК 90-Х РР. ХХ СТ.

Хронологія | К-сть парафій

листопад 1989 р. | 30 парафій УАПЦ

січень 1990 р. | понад 200

грудень 1991 р. | 939

ДОДАТОК Б:

УРИВОК З ЛИСТА ДО І. ОГІЄНКА 19 ГРУДНЯ 1921 Р.

...Надаючи справі організації української церкви велике значення з погляду державного, я, оглядаючи пройдений нею шлях, приходжу до висновків, що ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською держав-ністю питання про націоналізацію нашої церкви/Ми бачимо її в так званій автокефалії. Це алгебраїчна формула, що її можна вирішувати різно з погляду церковної практики. Справа автокефалії церкви може розумітися всіляко, як з погляду теоретично-канонічного, так і з погляду церковної практики.

На мою думку, ця справа нашими церковними діячами не розкрита як слід, не конкретизована, а щодо сво-го ієрархічного змісту (дотеперішнього), то до кінця не доведена. Ми гадаємо, що як будемо мати власних єписко-пів, то цим уже ставимо церкву на тверду основу, з якої ніякі політично-церковні конфлікти її не зсунуть. Далі влас-ного митрополита в столичному місті наші автокефальні мрії й змагання не йдуть, а поза «вищу церковну раду» при тому ж митрополитові не сягають. Наскільки помилковими та облудними є такі мрії, показала нам практика за часів Скоропадського, що автокефальним змаганням української церкви зразу