ж надала цілком протилежний зміст, проголо-сивши залежність нашої молодої церкви од московського патріярха, тим самим саму ідею автокефалії повернувши внівець, а маєстат голови московської церкви піднявши до становища зверхника нашої церкви фактично. Коли зважити вагу політичних моментів такої залежносте, то ми прийдемо до висновку, що така залежність буде все в'язати і лет, і роз-вій як церковної, так і політично-державної думки україн-ської нації. Якими б успішними в майбутньому не були наші здобутки та досягнення в площині політичної боротьби, все ідею нашої державної незалежносте «по руках і ногах» буде в'язати оця залежність в площині церковній, вгашаючи й підтинаючи самостійницькі змагання нашого народу. Нація, що стремить до власного державного життя, не може по-миритися з такою залежністю^На прикладі сербської церкви православної ми бачимо, щопри першій змозі, в парі з за-твердженням політично-державної самостійносте, про-вадиться затвердження і церковної незалежносте в формі організації власного патріярхату, тим самим ставлячи справді належну «течку» над справою автокефалії сербської церкви і підносячи маєстат її до вищого ступня.
Зупиняючись над справою автокефалії української церк-ви, я гадаю, що ми повинні цілком послідовно розкрити зміст цієї формули і зробити логічні висновки з нього. Очевидна річ, що належними постановами тимчасових вищих органів української церкви (у формі соборів), подиктовані полі-тичними моментами київські ухвали 1918 р., що встановили залежність нашої церкви од московського патріярха, будуть скасовані. Але я гадаю, що цим скасуванням справи цілкови-тої автокефалії нашої церкви ми на ґрунт непохитний ще не поставимо; необхідно піти далі і надати такі форми само-стійництву нашої церкви, які б одповідали державним інте-ресам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію. ]
..:Коли ієрархічні моменти останньої (нашої церкви] вті-лені будуть тільки в формі власних єпископій, а на чолі інсти-туту єпископів стоятиме митрополит київський,— цього, на мою думку, не вистачить для того, щоб церква українська стала нарівні, в усвідомленні і нашому, і інших народів, з другими церквами православними. При цих умовинах церква Андрія Первозванного все буде «пасти задніх», все не буде мати того авторитету, тієї пошани, які їй повинні належати як з мотивів державних, так і з мотивів церковної історичної традиції, як до церкви первозванним І. Христа апостолом заснованої. Я передбачаю більші комплікації для нашої справи, що випливають з такої незавершеної, мовляв би, «половинчатої ієрархічно-організаційної структури ук-раїнської церкви». Ця структура не дає Гарантії за додер-жання вимог церковної дисципліни найвищими достойни-ками нашої церкви, одкриває можливості центробіжних стремлінь з їхнього боку, церковно-політичного авантюриз-му, себто дає можливості для рецидиву в молодій україн-ській церкві тих виснажуючих її внутрішню силу, її одпор-ність, її зовнішній маєстат явищ, що їх знає наша церковна історія: 1) під час запровадження унії та 2) підпорядкуван-ня нашої церкви під зверхню залежність од церкви москов-ської.
І, як причиною загублення нашої державної незалеж-ности, помимо економічно-політичних причин, було не завер-шення процесу консолідації української нації під час смерти гетьмана Богдана, брак єдиної державної ідеології у його заступників, що має об'єктивну цінність для всіх кляс того-часної української нації,— так причиною загублення україн-ською церквою тогочасної автокефалії був брак єдиної цер-ковної думки у вищих достойників її, брак відповідної дис-ципліни серед них і незавершена як слід організаційна структура нашої тодішньої церкви, голова якої — митропо-лит київський — мав більше моральну силу для нашої церк-ви, як ієрархічно-фактичну.
З мого погляду, майбутня струк-тура ієрархічна української церкви, оскільки про неї судити можна на підставі дотеперішньої практики і оскільки не зроблено буде відповідних корективів до неї, ховає в собі і внутрішню «червоточину» і не дасть гарантій безупинного розвитку національної церкви^іКоли взяти зносини майбутні нашої церкви з созвучними собі, хоча б грецькою, царго-родською чи сербською, то тут матиме місце нерівність; на нашу церкву, на вищих представників її і на голову її, митро-полита, все «згори» заглядатимуть патріярхи інших церков, відповідним чином і трактуючи нашу церкву, що для її авто-ритету, маєстату було б небажаним, а з боку державних інтересів навіть шкідливим. Так само й для культивування авторитету церковної ієрархії серед кругів церковних, серед великої української державної парафії, фіґура митрополита, як голови — очоленння нашої церкви, була б мало імпоную-чою. Та й по суті справи, коли хочемо надати українській церкві, як церкві апостола Андрія Первозванного, відпові-даюче їй значення, то ми повинні моменти, зв'язані з цим завданням, до логічного кінця продумати і в таку зовнішню форму втілити, яка б одповідала тому змістові, що в ній і в її історичнім атрибуті міститься.
Я думаю, що українська автокефальна церква головою своїм повинна мати власного патріярха, як цілком логічне завершення її ієрархічної архітектоніки і еволюції нашої національної думки, нашої національно-церковної ідеології.
Український патріярх — рівний патріярхові московсько-му — це річ, потреба якої вимагається інтересами україн-ської церкви та своєчасною оцінкою тих небезпек, що за-грожувати будуть,— я це передбачаю,— в її натуральному розвитку. В майбутніх конфліктах нашої держави з Моск-вою внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська церква може відограти велике позитивне значення у вислі-дах такої боротьби. В зносинах, в поширенні свого мораль-ного й іншого впливу на православні церкви (грузинську, білорус ьку, польську, латиську, вірменсько-григоріянську) держав, повсталих на місці давньої Росії, -така українська церква, як я хотів би в майбутньому недалекому її уявити, могла би так само допомогти зміцненню та впливові нашої державности, не кажучи вже про ті придбання,