Право українського народу на автокефалію Української Православної Церкви обґрунтовується в статті І. Власовського «Церковна автокефалія - право кожного народу».А. Поцулко у своїй статті «Еволюція автокефального руху в Україні (1917 - 1936 рр.)» розглядає основні етапи становлення, розвитку та причини перших поразок відродження православної автокефалії в Україні, її наслідки щодо Української Православної Церкви, а також взаємини з радянською владою [64, c. 218]. Л. Галуха в авторефераті дисертації розкриває особливості автокефалії православної церкви в Польщі 1918-1939 рр. [72].

Д. Зінчук у своїй монографії «Релігійна та громадсько-політична діяльність Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Василя Романюка)» здійснив комплексне дослідження релігійної і громадсько-політичної діяльності Василя Романюка - релігійного дисидента, борця за легалізацію УАПЦ [73, с. 153].

Історик О. Хомчук, вивчаючи історію українського православ’я за кордоном, охарактеризувала патріаршу діяльність В. Романюкам в контексті спроб об’єднання різних церковних інституції. Вона підкреслила, що Патріарх Володимир був першим священиком із Радянської України, що визнав себе членом УАПЦ ще в 1977 р. [57, c.182].

Підсумовуючи аналіз історіографії проблеми, слід зауважити, що історики роблять лише перші кроки в осмисленні проблеми автокефального руху, зосереджуючи увагу на окремих та найтрагічніших сторінках історії народу. Наукових праць, які б комплексно і всебічно висвітлювали відродження УАПЦ з усіма його здобутками, прорахунками, трагічними помилками, на сьогодні поки що немає. Створення їх є актуальним завданням сучасної історичної науки.Наявна джерельна база (неопубліковані архівні матеріали,збірники документів мемуарна література) дає можливість розкрити досліджувану проблему.

Розділ ІІ. Передумови і початок українського церковного відродження в 1917 - 1920 рр.

Для українського народу ХХ ст. є принципово важливим етапом на шляху до реалізації провідної ідеї української нації – мати у вільній державі Українську Помісну Церкву.

Переяславська унія 1654 р. поставила демократичну козацьку республіку віч-на-віч з абсолютизмом царської монархії. 1686 р. став початком поглинання незалежності Української Церкви московським патріархатом. В історії Української Церкви ця дата означена як початок втрати її незалежності, віроломство «третього Риму», його невгамовна жага все нових підкорень і завоювань; запопадливе служіння Москві українського гетьмана і митрополита. Відбувся історичний парадокс: Українська Церква, яка дала життя Московській, була нею ж уярмлена. Оцінку цьому влучно дав митрополит Василь Липківський: «Виросла донька, зміцніла і взяла за сиві коси рідну матір» [38, с.39].

Протягом ХІХ століття в українського народу пробуджувалася національна свідомість, необхідність боротьби за відродження національної Церкви, виникла потреба дати народові Святе Письмо його рідною мовою. 1860 р. переклад Нового Завіту першим зробив П.Морачевський, повний переклад Біблії - це заслуга П.Куліша, І.Пулюя і І.Нечуя-Левицького. Царський уряд, керуючись Емським указом 1876 р., заборонив друкувати Євангелія П.Морачевського й ввозити з-за кордону Святе Письмо на Наддніпрянщину, що друкувалося у Львові в перекладі П.Куліша та І.Пулюя. Українські переклади Біблії стали розповсюджуватися в Росії тільки після революції 1905 р. На думку видатного українського історика М.Грушевського, однією з найсильніших та найпродуктивніших сторін євангельського руху було видання Святого Письма й релігійної літератури на народній мові [26, с.63].

Однак читати Святе Письмо українською мовою під час богослужбових відправ у царській Росії було заборонено. Коли єпископ Кам’янець-Подільський Парфеній Левицький наважився проповідувати рідною мовою і заохочував до цього своїх священиків, московський Синод швидко зреагував на це і перевів його на кафедру в Тулу – вглиб Росії [5, с.113]. Пригноблення національної Церкви мало численні негативні наслідки. Позбавлений можливості брати активну і зацікавлену участь у житті рідної церкви, не маючи власної ієрархії, що розуміла б його духовні та культурні потреби, а також духовенства, яке проповідувало б рідною мовою, не маючи своєї духовної літератури та українських шкіл, український народ не міг відчувати тісного єднання з Церквою.

Під час першої російської революції 1905 - 1907 рр. українці прокинулися до нового життя. Перша російська революція сколихнула церковну застійність, революційна ситуація глибоко відбилася на церковному житті України. В єпархіях збираються церковні з’їзди із запальними дискусіями щодо оновлення церковного буття. Серед пріоритетних завдань було впровадження української мови у церковні богослужіння та шкільне навчання. Стараннями єпископа Подільського Парфенія (Левицького) в 1906 р. було здійснено видання Євангелія українською мовою. У програмах українських політичних партій з’являються вимоги відокремлення Церкви від держави, усамостійнення Православної Церкви в Україні, демократизації внутрішнього церковного життя [24, с.21-23].

Українська преса активно публікувала матеріали, присвячені проблемам розвитку української Церкви, децентралізації церковного життя, впровадження української мови як мови богослужіння, проведення занять рідною мовою у духовних і світських навчальних закладах та школах. Поступово визрівала ідея автокефалії Православної Церкви в Україні [2]. Важливе значення для розвитку української національної ідеї мав вихід у 1906 р. «Церковної газети». Релігійна православна газета видавалася з 1 лютого 1906 р. у Харкові. Всього вийшло 25 номерів (редактор і видавець – приват-доцент Харківського університету священик І.Філевський). На шпальтах газети друкувалися статті на релігійні, виховні та суспільні теми, інформація про завдання й поширення демократичного руху в українських єпархіях, духовних навчальних закладах, популяризувалися національні традиції української Церкви. З газетою співпрацював професор М.Сумцов. Видання газети було припинено в адміністративному порядку в грудні 1906 р. [2]. Після поразки революції царизм відновив наступ російського великодержавного шовінізму, що унеможливило рух за усамостійнення українського церковного життя.

Інтенсивність релігійного питання в Україні помітно зростає напередодні й особливо після Лютневої 1917 р. революції у столиці Російської імперії. Однак про рух за автокефалію Православної Церкви