На пастирських зборах у Києві 20 березня 1917 р. було заявлено про повну підтримку Центральної Ради й політичну лояльність до Тимчасового уряду. Збори обрали до Центральної Ради протоієреїв Н.Шараївського, Д.Ходзицького та Г.Чернявського [8, с.15]. На багатолюдних зібраннях у Києві один з ініціаторів утворення автокефалії, відомий український політичний діяч М.Міхновський виступив із закликами до боротьби за самостійність Православної Церкви в Україні на чолі з власним патріархом [22, с.99].

У багатьох храмах України на богослужіннях запанувала рідна мова. Євангелія українською мовою звучало навіть із вівтаря московського Успенського Собору. Тенденція до українізації богослужіння зустрілася з активним неприйняттям цього з боку ієрархів – великодержавців, їхня протидія набувала часом гострих і агресивних форм. Так, на початок 1917 р. з двадцяти восьми православних єпископів в Україні лише чотири були українцями за етнічним походженням. Між мирянами – українцями і зросійщеним кліром поставала стіна відчуження. Парафіяни були обурені посяганнями на старовинні права громад обирати собі священиків [48, с.22]. Архієпископ Харківський і Охтирський Антоній (Храповицький) на прохання дозволити читання Євангелія українською мовою на Великодні богослужіння 1917 р. надіслав таку відповідь: «Все нации молятся не на том языке, на котором говорят на базаре». Брутальний великодержавний шовінізм архієпископа викликав хвилю обурення. Громадський комітет м.Харкова звернувся до Тимчасового уряду з вимогою негайно відкликати Антонія з його кафедри, що й було невдовзі зроблено [11, с.27].

Київська газета «Нова Рада» в 1917 р. опублікувала гостру полеміку С.Шелухіна з групою одеських священиків монархічних переконань. Звертаючись до своїх опонентів, знаний в Україні політичний і громадський діяч, публіцист і поет запитує: «Де й коли релігія наказувала вам ставитись до української мови … вороже, не визнавати й відкидати її ?». І сам відповідає: «Ніде й ніколи». Застерігає шовіністичні голови в одеських храмах, кличе духовних пастирів до єднання з віруючими. Заслуговує на увагу його далекоглядне й промовисте застереження: «Коли ви не хочете, то ми, віруючі православні українці, покинуті нашими пастирями, самі мусимо устроювати нашу церкву» [2].

У квітні – травні 1917 р. у губернських центрах України відбулися єпархіальні з’їзди, на яких порушуються питання про організацію Всеукраїнського церковного центру в Києві. Виник ініціативний орган «Виконавчий комітет духовенства і мирян», завданням якого було здійснити практичну роботу з метою відокремлення українських єпархій від Російської Православної Церкви. Комітет висунув ідею й агітував за скликання Всеукраїнського Церковного Собору в Києві [21, с.26]. Найбільш радикальними виявилися рішення Київського, Подільського і Полтавського єпархіальних з’їздів. Так на Подільському та Полтавському єпархіальних з’їздах у квітні і травні 1917 року було висловлено бажання мати УАПЦ. Полтавський з’їзд висловився за відновлення в православній Церкві в Україні традиційного соборного устрою, призначення українців на єпископські кафедри, за українізацію богослужінь, повернення в богослужбову практику скасованих Москвою давніх українських чинів, обрядів та звичаїв, за українізацію духовних шкіл [29, с.32] .

З’їзд Київської єпархії відбувся 13-14 квітня 1917 р., під час роботи був перейменований делегатами на перший Український єпархіальний з’їзд. Його головою обрано протоієрея В.Липківського. Василь Костянтинович Липківський назвав рішення з’їзду «революційним», для чого мав для цього достатньо вагомі підстави [37, с.27]. На порядок денний з’їзду виносилося серед ряду інших питання про реформу єпархіального церковного життя. В її основу закладався принцип виборності усіх без винятку священнослужителів - від парафіяльного священика до архієрея на чолі єпархії. Зроблено акцент на широку участь жінок у парафіяльній громаді. З’їзд утворив новий керівний орган – Губернський єпархіальний комітет, звернувся до оберпрокурора Синоду з вимогою видати розпорядження місцевій консисторії про передачу повноважень новоутвореному комітету. Прибічники незалежності української Православної Церкви зуміли провести рішення принципового значення: в автокефальній Україні має бути незалежна від Синоду українська Церква. З’їзд прийняв також постанову про українізацію церковних відправ та навчального процесу в парафіяльних школах. Отже, на Київському парафіяльному з’їзді проблеми оновлення церковного життя та українізації церкви вирішувалися нерозривно й одночасно. У подальшому обидва напрями відокремилися аж до полеміки і протистояння.

На Подільському єпархіальному з’їзді 3-8 травня 1917 р. вирішальна роль належала представникам руху за національне оновлення української Церкви на чолі з військовим священиком Олександром Марічивим. З’їзд мав яскраво виражене національне спрямування. Українська мова була проголошена мовою богослужіння та навчання не тільки в духовних, але й у світських навчальних закладах. Учасники з’їзду висловили упевненість, що з набуттям державної незалежності постане й самостійність Української Православної Церкви [10, с.69]. З програмними доповідями на з’їзді виступили протоієрей Теофіл Булдовський та священик Сергій Рклицький. Доповідь останнього розгорнулась у цілу академічну лекцію на тему «До питання про церковну автономію України». У ній значне місце посіли роздуми про самобутність української Церкви та її прикметні особливості, що складалися впродовж віків. Церква має розбудовуватися в Україні, неодмінно з митрополитом – українцем на чолі. Парафіяни самі обиратимуть священика