Змістовну доповідь «Про українізацію Церкви» подав протоієрей Т.Булдовський. Вона була аналітичною, добре ілюстрованою частими звертаннями до живої історії становлення Української Православної Церкви, наснажена освіченістю й інтелектом протоієрея. Висловлені ним думки являють інтерес як початок кристалізації головних ідей, засадничих принципів автокефального руху. Серед провідних ідей Т.Булдовського проголошувалася теза: до ідеалу християнського життя може наблизитися лише Церква, яка має національне підґрунтя. З огляду на це духівництво, щоб бути на висоті пастирського служіння, повинно промовляти мовою свого народу, шанувати його вдачу, пізнати психологію, життєві традиції, природне оточення [8, с.9]. Досягнення такого стану можливе тільки на шляху українізації Церкви. Пропозиції Т.Булдовського лягли в основу рішень Полтавського єпархіального з’їзду.

Основні позиції прийнятого рішення: автокефалія православної Церкви в Україні; соборний устрій Церкви; українська мова богослужіння, забезпечена сучасними перекладами Святого Письма й богослужбових книг; закріплення в богослужбовій практиці рис, притаманних українській Церкві. З’їзд накреслив низку заходів, які зажадав здійснити негайно: читання Євангелія українською мовою на богослужіннях і нове українське видання богослужбових книг, заборона призначення на українські єпархії священиків – великоросів; проведення консультацій з іншими єпархіальними з’їздами щодо скликання Всеукраїнського церковного Собору. Заходи мали на меті залучити духівництво до активної праці для пробудження національної свідомості української людності на підставі вимог національно-територіальної автономії України [24, с.25].

Ухвали Полтавського єпархіального з’їзду були не тільки радикальними, але й найбільш послідовними і всебічно обґрунтованими. Загалом же розгортання процесів церковного оновлення на єпархіальних з’їздах України являло собою доволі строкату картину. Інерція старого мислення, консерватизму ще міцно тримали в полоні значну частину українського духовенства. Активні прибічники українізації й автокефалії Православної Церкви нерідко залишалися в меншості [14, с.17]. Професор В.Біднов констатував байдужість частини єпархіальних з’їздів до відродження Української Церкви. Ідея вільної української Церкви зустріла живий відгук передусім у низах, серед простолюду. Повітові селянські з’їзди навесні 1917 р. не обійшли й питання церковної реформи в Україні. Характерною в цьому відношенні була ухвала Чигиринського повітового селянського з’їзду в квітні 1917 р. Він постановив: «Звернутися з проханням до панотців повіту, щоби негайно слово Боже в Церквах лунало обов’язково на українській мові; у вільній автономній Україні духовенство повинно бути виборним і не утримуватись на казенні кошти, щоб не були урядниками, чиновниками [2].

Синод вдався до жорсткішої регламентації церковних єпархій для того, щоб заблокувати їхню самодіяльність, стихійні рухи на демократизацію [37, с.12]. У червні 1917 р. у Москві відбувся Всеросійський з’їзд духовенства і мирян. Прибічники автокефалії Православної Церкви на Україні обстоювали на з’їзді власну позицію. Близько 70 делегатів із 10 єпархій України на чолі з І. Морачевським оприлюднили відозву. Попри дипломатичні запевнення про не погіршення відносин з Росією, делегація виразно сформулювала свої домагання: забезпечити Україні церковне самовизначення; поширити начала соборності й українізації на весь обсяг церковного життя; надати Україні волю на скликання Всеукраїнського церковного з’їзду духовенства і мирян [34, с.132].

З приводу українського звернення Всеросійський з’їзд прийняв резолюцію, в якій говорилось: у разі, якщо політичні події приведуть до створення самостійної Української держави, то й церква у ній має бути автокефальною. Коли ж Україна стане автономною у складі Росії, автономною буде й Церква. З’їзд підтримав також прагнення до впровадження національних мов у богослужінні й намір скликати Всеукраїнський церковний Собор [24, с.36].

Цей документ свідчить про значний успіх української делегації на з’їзді духовенства і мирян, енергійну й наполегливу діяльність делегатів. Свою позицію щодо релігії й Церкви визначив і Тимчасовий уряд, прийнявши декрет «Про свободу сумління». У ньому скасовувалися віросповідні обмеження, але релігія не проголошувалась приватним світоглядним вибором громадян. Церква продовжувала виконувати ряд власне державних функцій. Вона вела запис актів громадянського стану, діяла як публічно правова організація. Місце Синоду посіло Міністерство «ісповідань», яким фактично керував колишній синодальний оберпрокурор [6, с.24].

Учасники руху за автокефалію Православної Церкви в Україні вирішили діяти енергійніше. Київська єпархіальна рада їхнім старанням 30 червня обирає комісію для скликання Всеукраїнського православного церковного з’їзду. Від вищого ешелону духовенства до комісії увійшов єпископ Димитрій (Вербицький). Більшість же єпископів Православної Церкви в Україні висловилися проти цієї ініціативи, апелюючи до ще чинного тоді Синоду. Той відгукнувся без зволікань: відмовити комісії у намірі провести в Україні церковний з’їзд, оскільки, мовляв, тутешня церква ніколи не мала автокефалії. Брутальний великодержавний акт Синоду був схвально прийнятий російським єпископатом в Україні, а єпископ Димитрій одразу ж є вийшов з ініціативної комісії. Але тут коса найшла на камінь. Комісія виявила характер, опублікувала 22 липня 1917 р. звернення до мирян і духовенства, про намір скликання у Києві Всеукраїнського церковного Собору 12-18 серпня 1917 р. [37, с.41].

До справи втрутився Тимчасовий уряд. Міністр «ісповідань» В.Карташов видав акт прямої заборони на проведення Всеукраїнського Собору, посилаючись на те, що це завадить виборам на Собор у Москві. Залишалося сподіватися на сприятливі результати обрання соборної делегації в Україні з числа активних прибічників церковної незалежності. Однак двоступенева система виборів знецінила ці сподівання, через виборче сито протиснулися люди промосковської орієнтації.

Українська Центральна Рада в питанні українізації церкви обмежилася, по суті, гаслом: домагатися права української мови на чинність біля православного вівтаря. На березневих