На жаль, Центральна Рада не оцінила належним чином настрої й прихильність духівництва до Української революції. З політичного погляду вона не використала сповна важливий потенціал симпатії й підтримки серед простолюду. На позицію Центральної Ради вирішальний вплив справили соціалістичні переконання її керівництва. Центральна Рада відхилила законопроект про утворення Секретаріату культів і зазначила в резолюції: «Державним нашим ідеалом є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення будь-яких адміністративних установ для тої сфери було б віддаленням від того ідеалу» [1, с.39].

Невдовзі реалії суспільного життя внесли корективи до світоглядного ідеалу Центральної Ради. Органи державної влади були вимушені упорядкувати свої взаємини з Церквою, реагувати певним чином на церковні справи. Департамент «ісповідань» було таки створено. Запізніла державна акція не дала змоги вповні скористатися підтримкою суспільства й віруючих [5, с.17].

Млявість політичної позиції і діяльності Центральної Ради у справах церкви розв’язала руки антиукраїнським силам у церковному середовищі, спонукала їх енергійну руйнівну діяльність. Після ряду відчутних поразок на весняних єпархіальних з’їздах вони згуртовуються, переходять у контрнаступ. Проти української Церкви розгортають пропагандистську кампанію шовіністично налаштовані «Киевская мысль», «Киевлянин» та інші антиукраїнські газети. Своєрідним реваншем захисників старорежимної церкви було створення ними «Союза парафиальных приходов г.Киева», очолюваного протоієреєм І.Троїцьким. Розпочалася ланцюгова реакція непослуху й ігнорації авторитету і рішень Центральної Ради серед частини духівництва. Священики у Ходорові й Ромашках Київської губернії, наприклад, відмовились оголосити у храмі Перший Універсал Центральної Ради, роз’яснити віруючим його важливу суть [22].

Подав голос і єпископат Російської Православної Церкви в Україні. У серпні 1917 р. митрополит Володимир (Богоявленський) виступив з публічним осудом руху за автокефалію українських церков [41, с.176]. Складність ситуації полягала у тому, що більшість в Україні єпископські кафедри за етнічним походженням, в той час займали росіяни. З семи єпископів російської Церкви всього троє були українцями: Парфеній (Левицький), Олексій (Дородніцин), Агапіт (Вишневський). [23, с.35]. Проте знайшлися священики миряни, щирі українські патріоти, які взяли на себе сміливість домагатися на благочинницьких та єпархіальних з’їздах влітку 1917 року надання автономії Православній Церкві на Україні та введення української мови в богослужіннях та проповідях, відродження старих українських звичаїв та обрядів. У подальшому ідею автокефалії намагалося здійснити «Братство Воскресіння», утворене за ініціативою протоієрея Василя Липківського [12, с.45].

Тим часом в Україні чимало політичних партій, громадських організацій, широкі кола віруючих і духівництва щораз активніше висувають ідею автокефалії Православної Церкви. Цю вимогу обстоює на своєму з’їзді Українська народна партія, а Українська партія самостійників-соціалістів розробила цілу програму. У ній, зокрема, проголошується воля сумління, необхідність автокефалії Православної Церкви, виборність парафіяльних священиків, вирішальна роль церковних громад у релігійному житті, відправлення служб Божих українською мовою, періодичне скликання церковних Соборів. Українські партії ж соціалістичного спрямування обмежились у своїх програмних документах лише тезами про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, визначенням релігії приватною справою громадян, а Церкви – приватним союзом вірних [36, с.45].

7 листопада 1917 р. після більшовицького перевороту в Росії Третій Універсал Центральної Ради проголосив утворення Української Народної Республіки. Винятково важлива політична акція Центральної Ради сприяла піднесенню церковно-визвольного руху в Україні. Третій Всеукраїнський військовий з’їзд 8 листопада 1917 р. прийняв резолюцію про автокефальність української Церкви, її незалежність від держави, введення української мови в богослужіння. Для реалізації цих рішень з’їзд утворив Комітет по скликанню Всеукраїнського православного Собору [40, с.112].

Військовий з’їзд, Братство Воскресіння та Комітет для скликання Собору, обраний Київським єпархіальним з’їздом, провідною метою яких було переведення в життя ідеї автокефалії Православної Церкви в Україні, спільно заснували в листопаді 1917 року Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду (далі - ВПЦР). Вона проголосила себе тимчасовим керівним органом Української Православної Церкви, заявила про готовність скласти свої повноваження перед Всеукраїнським Собором. Установча резолюція визначила джерела поповнення ВПЦР. До неї передбачалося включити по два представники від Української Ради робітничих та військових депутатів, Селянського союзу, монастирів Києва, Київської єпархіальної ради; по одному представнику від єпархій, духовних навчальних закладів, Київської духовної Академії і від церковних братств Києва. Головою Ради було обрано військового священика Олександра Маричева, а його заступником – полковника М.Цвічинського. Почесним головою Ради став колишній ректор Казанської духовної академії, архієпископ Володимирський Олексій (Дородніцин), секретарем – диякон О.Дурдуківський [22, с.19].

ВПЦР запроваджує інститут комісарів по консисторіях Російської Церкви в Україні з наглядовими функціями. Зокрема, на Київську консисторію було призначено священика П.Пащевського, Чернігівську – прапорщика М.Голика, Полтавську – поручика О.Андрієнка. Патріотично налаштовані військові загалом відігравали провідну роль у Тимчасовій Церковній Раді [11].

ВПЦР визначила дату скликання Всеукраїнського Собору на 10 січня 1918 р., прийняла з цієї нагоди «Звернення до українського народу». Патріарх Московський і його оточення вживали запобіжних заходів з метою недопущення скликання Собору. З Москви надійшов терміновий виклик архієпископу Олексію, якому призначалося місце перебування в одному з віддалених північних монастирів. ВПЦР розцінила це як намір підбити авторитет, усунути його