Розгорнувши активну діяльність, ВПЦР не дістала відчутної підтримки з боку державної влади. Вона не без підстав докоряла Центральній Раді за байдужість щодо упорядкування розбурханої релігійної стихії в Україні, зволікання зі створенням окремого адміністративного органу в церковно-релігійних справах. З критикою виступила популярна газета «Нова Рада». Вона писала про надмірну обережність соціалістичних партій, які перебували при державному кермі, скутість їхніх дій соціалістичними ідеями, своєрідний партійний пуризм, що заважає практичному вирішенню нагальних проблем церковного життя. Редакція газети застерігала, що байдужість керівних партій до важливих проблем не скінчиться добром. Церква в Україні може роздробитись і стати якоюсь приватною спілкою у підпорядкуванні московського патріарха, перетворитися на осередки безоглядної русифікації [1].

Наприкінці 1917 р. делегація ВПЦР мала зустріч з головою Генерального Секретаріату УНР В.Винниченком. Голова українського уряду в Києві вважав за потрібне заявити, що Церкви як соціаліст, не визнає, але йдучи назустріч побажанню делегації, відрядить до ВПЦР урядового представника, магістра церковного права В.Рафальського. Наслідком зустрічі на малій Раді було розглянуто внесення професора О.Лотоцького про утворення державного органу в церковних справах. Після тривалих дебатів справу передали на розгляд Генерального Секретаріату [39, с.15, 16].

Делегація ВПЦР, не зволікаючи, зустрілася з митрополитом Київським і Галицьким Володимиром, від якого зажадала залишити митрополичу кафедру, тому що він виступав проти українізації церкви. Митрополит повноважень делегації не визнав і вимогу відхилив. Тоді делегація Церковної Ради на чолі з О.Маричівим попрямувала до Москви на переговори з патріархом Тихоном. Патріарх, усупереч сподіванням, погодився на скликання церковного Собору в Україні. Він не мав сумніву, що більшість єпископів, значна частина духовенства і зрусифікованих мирян стоять на промосковських позиціях і не допустять «українського сепаратизму». Для певності патріарх делегував до Києва свою довірену особу, митрополита Платона (Рождественського) [22]. Для обговорення церковної ситуації в Києві 23 грудня 1917 р. відбулася нарада прибічників реформування православної Церкви в Україні. Тези наради розробляли відомі вчені, активні громадські діячі М.Василенко, О.Левицький, В.Науменко, В.Завиткевич, Е.Капралов, П.Кудрявцев, К.Мирович, М.Оксіюк та ін. [46, с.47].

Учасники наради наголосили на правочинності Церковної Ради скликати Всеукраїнський православний Собор за участю єпископів, священнослужителів та мирян. Було визнано за доцільне виробити спеціальний наказ, своєрідний правовий і моральний регламент на вільне висловлення думок з обговорюваних питань. У погляді на автокефалію Православної Церкви в Україні розробники тез не виказали принципової позиції й обмежилися заявою про відсутність у них вагомих заперечень. У дилемі «автономія чи автокефалія» заявили про себе й більш означені та радикальні підходи. Тільки автокефалія – рішуче доводив, наприклад, Павло Мазюкевич. Вселенські Церкви, вважав він виробили правові передумови автокефальності: національна окремішність, релігійний центр та апостольське наступництво - усе це є в українській Церкві [25, с.102].

За ініціативою ВПЦР єпархіальні з’їзди у грудні 1917 р. обирають делегатів на Всеукраїнський Собор. Участь у ньому мали взяти усі єпископи на Україні, Церковна Рада у повному складі, а також по одному священику й по двоє мирян від кожного повіту, сто військових представників та усі члени передсоборної комісії [39, с.71].

У грудні 1917 р. професор О.Лотоцький підготував реферат про релігійні справи на Україні для Генерального Секретаріату Української Центральної Ради. На його засіданні було прийнято резолюцію, де релігія оголошувалася приватною справою громадян. Уряд Української Народної Республіки вирішив не створювати і не визнавати жодних установ для справи Церкви і релігії. У міру сил та можливості ВПЦР керувала життям українських парафій, працювала над перекладом Служби Божої на українську мову. Російська Православна Церква, маючи в своїх руках ієрархію і можливість прийняття канонічних санкцій до невгодних їй людей, докладала всіх зусиль, щоб не допустити до поширення ідеї автономії, не кажучи вже про ідею повного відділення Української Православної Церкви, тобто автокефалію УАПЦ. На національні тенденції українського православ’я російська Церква відповіла низкою репресивних дій[20].

22 грудня 1917 р. делегація ВПЦР запропонувала митрополиту Володимиру залишити київську кафедру. Однак Володимир ні самої делегації, ні тим більше її вимог не визнав. Тоді делегація ВПЦР на чолі з О.Маричевим виїхала до Москви для переговорів з патріархом Тихоном. Останній був переконаний у тому, що більшість єпископів на Україні дотримуються консервативних позицій, підтримав ініціативу скликання церковного Собору в Україні і направив у Київ митрополита Платона – голову Всеросійського помісного Собору Руської Православної Церкви [23, c. 39].

Собор у Києві розпочав роботу 7 (20) січня 1918 р., проходив на трьох сесіях. На ньому були присутні 279 делегатів. Собор відкрив представник патріарха Тихона митрополит Платон. Почесним головою обрано митрополита Київського і Галицького Володимира. Одним з перших репресивних кроків з боку РПЦ було оголошення (причому в самий день відкриття Всеукраїнського Православного Собору в січні 1918 р.) заборони в священнослужінні архієпископа Олексія, але Собор продовжив свою роботу[1]. Діяльність Собору була би більш плідною, якби її підтримала тогочасна українська державна влада, проте Українська Центральна Рада проявила повний нейтралітет чи, скоріше, байдужість до цього важливого питання.

Особливо активну діяльність у русі за усамостійнення Української Православної Церкви провадив протоієрей Василь Липківський. Досягнути цієї мети було нелегко, російська Церква не хотіла втратити свою найбільшу, найбагатшу частину. Проти українського національно-церковного руху від самого