На тернистому шляху української автокефалії була подія Всеукраїнського Православного церковного Собору 1918 р., яку свідомо й планомірно готували, якої прагнули демократичні прошарки українського духівництва. Мета була прозорою, способи здійснення легітимними, в традиціях українського православ’я: повновладдям Собору, моральним і правовим авторитетом його рішень конституювати в Україні незалежну Церкву.

Собор розпочав свою роботу в Києві 7 (20) січня 1918 р. Відбулися три сесії, перерви між якими були заповнені гострими протистояннями, розшаруванням суспільних сил, публічною полемікою. Паузи між сесіями своїм драматизмом, напруженістю боротьби означали більше, ніж просто соціальний фон соборного дійства. Сесії Собору і проміжки між ними, тільки взяті в єдності, розкривають істину минулого, де визрівали надії й сподівання української людності, народжувався оптимізм і разом все руйнувалося – наміри, плани, а з ними віра й твердість духу [1].

Представник Москви і єпископат РПЦ в Україні прагнули взяти підготовку соборної праці у власні руки. Управлінський досвід, набутий за тривале перебування у вищих горизонтах церковної влади, працював на них. Проводилося рішення, щоб очолював передсоборну комісію неодмінно архієрей [42, с.20].

Голова Тимчасової ВПЦР О.Маричів намагався перехопити ініціативу. Він виніс на розгляд присутніх пропозиції щодо програми самої наради: обрання передсоборної ради, про час відкриття Собору і матеріальне забезпечення його учасників. О.Маричів пропонував обрати до передсоборної ради по два представники від єпархій і 5-6 осіб від Церковної Ради. Йому вдалося задати відповідний робочий тон і конструктивне спрямування дискусій [40, с.219].

Собор у Києві розпочав роботу 20 січня 1918 р. і проходив на трьох сесіях. На ньому були присутні 279 делегатів. Собор відкрив представник патріарха Тихона митрополит Платон. 24 січня, обравши президію і соборну раду, члени Собору розподілилися і працювали в шести сесіях: 1) вищого церковного управління; 2) єпархіального управління; 3) українізації церкви; 4) освіти («Учбова комісія»); 5) економічна комісія і 6) особового складу. Пленарних засідань було дев’ять. На них, крім організаційних питань, було заслухано привітання від різних організацій та осіб, декларацію уряду, вирішено деякі поточні справи. Питання щодо автокефалії Української Православної Церкви фактично не розглядалося. Тільки у вступі одного з делегатів Собору була спроба обґрунтувати необхідність автокефалії Церкви. Першу сесію Собору довелося перервати через наступ російських більшовиків на Київ [17, с.114].

29 квітня 1918 р. до влади в Україні прийшов гетьман П.Скоропадський. В той же день у Києві було оголошено «Закони про тимчасовий державний устрій України». Параграф «Про віру» державною «передовою» релігією на Україні проголошував православ’я. Представникам інших конфесій надавалось право користування на «кожнім місці свобідним відправленням їх віри й богослужіння по її обряду». В гетьманському уряді створювалося міністерство «ісповідань», яке очолює проф. В.Зіньківський [39, с.12].

Друга сесія Всеукраїнського православного Собору проходила у Києві 7 (20) червня – 28 червня (11 липня) 1918 р. На ній прийнято рішення про автономію Української Православної Церкви. Пропозиції щодо її автокефалії не були підтримані. Представник гетьманського уряду на Соборі також не наполягав на автокефалії [1].

Третя сесія Всеукраїнського церковного Собору розпочалася в жовтні 1918 р. 12 листопада 1918 р. на ній виступив О.Лотоцький – новий міністр «ісповідань» у гетьманському уряді. Від імені гетьманського уряду він заявив, що Православна Церква в Україні має бути «автокефальною під головуванням Київського митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними Церквами». Передсоборна рада була утворена на засадах, які висунув О.Маричів: по два представники від єпархій, 6 делегатів від ВПЦР, один – від військових. Делегатів від Києва та інших губернських міст вирішено не обирати. Питання про матеріальне забезпечення соборної діяльності не розглядали [20]. Зібрання делегатів доручило окремій комісії виробити церемоніал відкриття Всеукраїнського Собору. Він був розглянутий на першому ж засіданні передсоборної ради 4 січня 1917 р. під керівництвом митрополита Володимира за участю єпископів. Тут остаточно було визначено дату початку соборної роботи – 7 січня [25, с.93].

У листопаді 1918 р. новим міністром «ісповідань» гетьманського уряду став Олександр Лотоцький. У цей час у Києві відбувалась осіння сесія Всеукраїнського Церковного Собору. 12 листопада міністр О.Лотоцький виголосив на Соборі промову, заявивши, що в самостійній Українській Державі церква має бути самостійною і національною. 14 листопада гетьман реорганізує уряд і міністром «ісповідань» замість О.Лотоцького стає М.Воронович, який не виступав за автокефалію. «Впав міністр – впала і автокефалія», - оцінив цю ситуацію Волинський архієпископ Євлогій [11, с.14].

Директорія, яка після падіння уряду гетьмана П. Скоропадського (14 грудня 1918 р.) прийшла до влади, стояла на позиціях автокефалії. Декретом від 1 січня 1919 р. вона оголошує автокефалію православної Церкви на Україні. Правда, ця акція особливим авторитетом серед прихильників автокефалії не користувалася. Митрополит В.Липківський, описуючи етапи автокефального руху у цей період, навіть не згадує даного декрету [47, с.52].

Справа в тому, що Директорія не тільки виступала проти відокремлення Церкви від держави, але й сама активно втручалася в життя Церкви: було створено спочатку міністерство культів, а незабаром – міністерство «ісповідань». Директорія хотіла мати Церкву лише незалежну від Московського патріархату. За собою залишала право вирішального голосу в релігійних питаннях. Згідно з її декретом, Церкву повинен був очолити Синод, нею призначений. Накази Синоду могли вступати в силу тільки після затвердження їх урядом. Положення «Закону про віру» про те, що верховна влада в Українській Народній Республіці «не може ісповідувати іншої віри, крім православної», фактично