Інший приклад - Алжир. Тут протягом декількох десятиліть проводився соціалістичний експеримент. Після краху головного спонсора світового соціалізму - Радянського Союзу у цій арабській країні почалася громадянська війна, що породила тероризм із “релігійним обличчям”.

В Ірані шах, засвідчивши зневагу до релігійних традицій під час реалізації світської, прозахідної моделі, не зміг запобігти ісламській революції. У результаті переміг теократичний режим Хомейні, а Іран, знівечений кривавою громадянською міжусобицею, етнічною ворожнечею, збройним конфліктом з Іраком, перебував протягом тривалого періоду в штучній ізоляції від світових економічних та політичних процесів.

З виходом на політичну арену соціальних груп, чиє життя виявилось дезорієнтованим, порушеним у результаті модернізації, швидких соціальних і суспільних змін, пов’язане явище політизації ісламу. Цьому феномену сприяли періоди соціальних і політичних криз, внутрішньої і міжнародної нестабільності, коли економічні труднощі, політичні потрясіння, ідеологічна плутанина працювали на користь гасел “оновленого”, «очищеного від західної скверни» ісламського суспільства.

Політизації ісламу також сприяла та політична атмосфера, що панувала у більшості держав ісламського світу: вони відстають у створенні структур громадянського суспільства, проголошенні демократичних прав і свобод. Гарантом стабільності у більшості мусульманських державах є армія, з властивим їй специфічним розумінням демократії і прав людини; диктаторські й авторитарні режими залишаються головною політичною прикметою мусульманського світу.

Фундаменталізм та ісламізм

Ідеологічну базу сучасного політичного ісламу складає фундаменталізм, метою якого є зміцнення віри у фундаментальні джерела ісламу.

Крайні, екстремістські течії політичного ісламу, названі у літературі ісламізмом, характеризуються агресивним неприйняттям європейсько-християнських духовних цінностей, готовністю до насильницьких методів, включаючи терористичні.

Трансформація віри в ідеологію, часом радикальну, визначає політичну позицію ісламістів, які представлені екстремістськими політиками і партіями, що виступають проти принципів демократії, прав людини й волі совісті. Ісламісти є поборниками ідеї “сильної влади”, твердого морального й ідеологічного порядку.

Довгий час ісламсько-фундаменталістичний проект залишався утопією, ідеалом, яким марили окремі політики і суспільні рухи. Нині ісламська опозиція у фундаменталістичному обличчі існує у всіх державах, де є прихильники ісламу. У ряді держав (Алжирі, Єгипті, Ізраїлі, Лівані) ісламісти проводять політику терору, намагаючись змусити суспільство й владу прийняти їхню програму.

Ісламські радикали виступають із пропагандою твердого, заснованого на ненависті до Заходу націоналізму, із популістськими, демагогічними і шовіністичними закликами. Лідер турецької партії “Рефах” Неджметдін Єрбакан, шейх суфійского братства Накшбандія і красномовний політик, що постійно вживає у своїх промовах слова “благоденство”, “процвітання”, “щастя”, пов’язує іслам з ідеями соціальної справедливості і суспільного порядку, із відторгненням західнохристиянских цінностей, що, на його думку, є чужими для ісламського суспільства .

В окремих державах фундаменталістам вдалося наблизитись до практичного втілення свого ідеалу. У Єгипті, Ємені, Йорданії вони ввійшли в урядову коаліцію, а в Туреччині — очолили на короткий час уряд. Є кілька держав, де фундаменталістський проект був реалізований. Для прикладу можна скористатися Іраном, де після перемоги ісламської революції була реалізована нова суспільна система, що базувалась на “ісламському фундаменті” і є своєрідним синтезом революційної та релігійної ідеологій.

Іншими країнами, де був реалізований фундаменталістський проект, можна вважати Судан і талібський Афганістан. У цих державах фундаменталізм реально змінив хід суспільних процесів.

Було б помилкою вважати все населення і всі правлячі кола мусульманських країн однодумцями ісламістів чи фундаменталістів. В Єгипті, наприклад, терористичні акти ісламістів, спрямовані проти іноземців, викликали невдоволення і різку критику. Інший приклад - Алжир. Тут кампанія терору, яку розпочав Фронт ісламського порятунку проти інтелігенції й журналістів так налякала громадян, що в країні довелось запровадити надзвичайний стан, щоб зупинити терористичні дії загонів войовничого ісламу.

“Російський іслам”

Іслам є другою, після православ’я, домінуючою релігією в Росії, тому остання зацікавлена у підтримці політичної стабільності в мусульманських регіонах, що включає в себе постійну підтримку діалогу з мусульманською громадою. Як відомо, в Росії вже довгий час продовжується Чеченський конфлікт, що підсилює антиросійські настрої мусульманської громади. На щастя для Росії, прибічники політичного ісламу не змогли, поки-що формалізуватися у вигляді впливових рухів, партій, організацій, як це трапилось у державах Третього світу. До того ж,якщо на мусульманському сході прибічники релігійно-фундаменталістичних течій розглядають іслам як стержень, котрий дозволить зберегти ісламську цивілізацію в умовах домінування Заходу, то в Росії фундаменталізм затуманений ідеологією шовінізму і псевдокомунізму.

Прихильників політичного ісламу на Північному Кавказі називають ваххабітами – по аналогії з однойменною релігійно-політичною течією, що поширилась у Аравії та в інших територіях Арабського Сходу в середині XVIII століття і названа в честь свого засновника, богослова-проповідника Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба. Прихильники останнього вимагали повернення до простоти перших століть ісламу.

Поява “ваххабізму” на Північному Кавказі пов’язана з тим, що іслам посилює тут вплив на спосіб життя, все більше перетворюється в суттєвий фактор збереження національної самобутності.

Луна “Чорного вівторка”

Міжнародний контекст, створений “Чорним вівторком” - трагедією, що відбулася у США 11 вересня 2001 року, - задав новий і досить суперечливий напрям у ставленні не мусульманського світу до ісламу. З одного боку, більшість політиків, державних діячів і засобів масової інформації говорять про те, що вони не ставлять знак рівності між поняттями «терорист» і “мусульманин”, що операція США і їхніх союзників в Афганістані була спрямована не проти ісламу, а проти “міжнародного тероризму”, осередком якого є Афганістан. З іншого боку мимоволі прослизає думка про те, що саме прихильникам ісламу, керованим ідеєю жертовності,