У гімнах Вед релігійна риторика представлена широко й змістовно. Недарма тут вшановували як "царицю богів" Бач ("слово"), покровительку мудрості і красномовства. Часом рито-рика Вед досягає високого рівня філософського узагальнення. Та-ке, наприклад, потрактування категорії Атман — індивідуально-духовного начала, яке вміщує Брахмана — божественно-загальне, подібно до того, як глечик вміщує повітря:

"Цей мій атман в глибині серця менший, ніж зернина рису, й ніж зернина ячменю, й ніж насіння гірчиці, й ніж зернина проса. Цей мій ат-ман в глибині серця більший, ніж земля, ніж повітряний простір, більший, ніж небо, більший, ніж всі ці світи. Джерело будь-якої дії, будь-якого бажання, будь-якого запаху, будь-якого смаку, що вміщує в себе все це, мовчазний, нескаламучений, він, мій атман, в глибині серця, — це брахман!"

Особливі красномовство та поетичність замовлянь і заклинань, що складають четверту книгу Вед — "Атгарваведу". Була широко представлена й дидактична риторика: "І серце спільнеє, і розум, і засіб від ворожнечі дарую, Як матері мале теля. Нехай буде відданий син батькові, Згідний з матір'ю у всьому, Нехай чоловіку мовить дружина Медові слова кохання" (в оригіналі — вірші).

У розвитку релігійної риторики Індії слід виділити тексти буддизму, який надавав величезного значення слову, що аналізу-вало екзистенціальні проблеми людини:

"Він образив мене, він вдарив мене, він узяв гору наді мною, він обібрав мене". У тих, хто не таїть в собі таких думок, ненависть припи-няється. Бо ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона. Ось споконвічна дгамма".

"Як в будинок з поганим дахом просочується дощ, так в нерозви-нений розум просочуються жадання".

"Не прикипайте душею до приємного й ніколи — до неприємного. Не бачити приємного й бачити неприємне — зло".

"Поступово, мало-помалу, час від часу, мудрий повинен струшувати з себе бруд, як ювелір — зі срібла" .

Давньоіндійському релігійному красномовству властивий особливо жорсткий ритуалізм, виголошення з магічними цілями раз назавжди затверджених формул, ще й з детальним дотриман-ням законів фонетики. "Яджус" — жертовна формула, що ніколи не мала б бути порушеною, і жрець, який її виголошував, виступав як уособлення певного божества; він також мусив контролювати правильне читання священних Вед.

Релігійна риторика Стародавнього Ірану визначена харак-тером проповіді згаданого щройно пророка Заратуштри (IX-VI ст. до н.е.), який закликав поклонятися лише доброму божеству Агура-Мазді й уникати сфери зла, над якою володарював Ангро Майнью. Із уславлення Агура-Мазди та підвладних йому добрих божеств склалася Авеста — книга, що сконденсувала проповіді Заратуштри. Ця книга, хоча й сповнена яскравих поетичних об-разів, є передусім релігійною проповіддю, пам'яткою натхненної риторики:

"Клятвою зобов'язуюся бути вірним маздаяснійській вірі, [яка вчить] припинити військові набіги, скласти зброю, укладати шлюби між своїми; артовській [вірі], яка з усіх, що існують і будуть існувати, найве-личніша, найкраща і найсвітліша, яка — агурівська, заратуштрівська. Ця бо є присяга вірі маздаяснійській. В Авесті міститься теургічне величання сонячного бога Мітри як "правдивого, красномовного". Водночас автори "Авести" розуміли, що красномовство може бути облудним (характеристи-ка демонічних істот-жінок, що солодкою мовою зваблюють лю-дей)71.

Авеста формулює моральні максими та політичні декла-рації. Воли натхненні древнім розумінням святості й безперерв-ності життя: "Потрібно безперестанно людей примножувати і ху-добу" — наскрізна думка Авести. Злочинець — це той, хто "вер-шить насилля над худобою і людьми праведного скотаря".

На духовне життя Китаю, його релігійну риторику справи-ли могутній вплив дві великі релігійно-філософських системи — конфуціанство та даосизм.

Конфуцій (Кун-фуцзи), який жив у V ст. до н.е., сформував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т.д. Ця ієрархія свідчила про прагнення впорядкувати відносини приро-ди і людини, а також стосунки в суспільстві. Водночас Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гар-монійних і людяних стосунків.

Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників запо-чаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігати існуючий порядок, забезпечувати гуманність. Усе це стало передумо-вою виникнення та розвитку риторичної традиції, оформленої в певну систему.

Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідомість китайця) — типова риторика морально-етичного характеру.

"Шляхетний муж піклується про дев'ять речей: коли дивишся — бачити; коли слухаєш — чути; аби на обличчі була привітність, а у вигляді — шанобливість; у мові — відданість; а в справах — поважливість; якщо ти в сумнівах — питай, у гніві — думай про наслідки; коли що береш, пам'ятай про борг" .

Конфуціанські ідеї живили собою велику й багату художню літературу Китаю. Серцевиною конфуціанського літературного тексту є власне риторика, пряме повчання, моралізаторство, життєві приклади тощо.

Ці особливості притаманні й літературі, що втілює в слові другий великий духовний орієнтир Давнього Китаю — даосизм. Цю течію започаткував Лао-цзи, який висунув вчення про дао, яке характеризує наступним чином:

"...[воно] покриває небо, підтримує землю, розгортає чотири сто-рони світу, розкриває вісім меж. Високо, безмежно, глибоко безмірно, обіймає небо і землю, з'єднується з безформенним. Біжить потоком, б'є джерелом. Порожнє поступово