Очевидно, таку містку і водночас абстрактну філософську категорію можна було розкрити не поетичними, а риторичними засобами.

Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю.

З часом виклад релігійно-філософських ідей набув характе-ру справжньої проповіді. Одночасно риторика стала невід'ємною частиною двірського та феодального побуту Китаю.

Існує думка, що конфуціанськам пам'яткам властиві про-заїчно-побутові форми, а даоським — поетично-піднесені .

Однак детальне ознайомлення з пам'ятками Давнього Ки-таю свідчить, що конфуціанська проповідь реалізувалася і в по-етичному образі, а даосистська — у формі вишуканої та розмаїтої риторики. Нерідко вони тісно перепліталися, що ілюструє, напри-клад, уривок з твору Лао-цзи:

"Нехай країна буде малесенькою, а народ нечисленним; скільки б у них не було знаряддя, нехай вони ним не користуються; люди нехай до самої смерті не йдуть далеко від дому; якщо будуть кораблі, вози, нехай на них ніхто не їздить; якщо будуть панцирі, мечі, нехай ніхто не воює; замість того, щоб писати, хай люди краще плетуть торочки й китиці; не-хай буде чепурним їхній одяг, нехай буде мирним їхнє житло, нехай бу-дуть щасливими їхні звичаї; і якщо вони зазирнуть за кордон сусідньої країни і почується звідти кукурікання півнів, гавкання собак, нехай до-живуть люди до старості, до смерті, ніколи не побувавши на тому боці" (йдеться про переваги малої держави) .

У Стародавній Греції про богів розповідали переважно по-ети, а серйозні релігійні мислителі, на зразок хоча б Піфагора, ду-же з того приводу гнівалися ("Багато небилиць про богів наскла-дали Гомер з Гесіодом!"). До того ж народна релігія поступово за-непадала, а в епоху елінізму греки в свою чергу зазнали числен-них впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Не-дарма ж видатного філософа Сократа вже в V ст. до н.е. стратили в Афінах за "неповагу до богів". Оборону стародавніх вірувань, так само, як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єгипетський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса).

В епоху елінізму духовне життя навіть пожвавилося, але в бік зростання всілякого марновірства та магізму: вірили в магів і цілителів, чудеса та зцілення, запозичені зі Сходу. Виник навіть спеціальний літературний жанр — ареталогія, що доводить справжність таких явищ і розповідає про появу богів і напівбогів у людському обличчі тощо. Та самі античні письменники до тих розповідей ставилися часом дуже скептично (наприклад, Лукіан із Самосати, Тіт Лукрецій Кар).

Однак, при всьому багатстві й розвиненості мовленнєвої діяльності, про яку йшлося вище, найхарактернішою, загальною рисою язичницького богошукання є теургія, "зв'язування волі" божества шляхом риторичної похвали, яка зазвичай супроводжу-валася жертвоприношенням, часто — людським.

Боги, що існували в язичницькій свідомості, були незро-зумілими, жорстокими й вередливими; мов від хижого володаря, від них відкупалися жертвами й лестощами, їх прагнули заклясти магічними формулами. Про любов до такого божества не було й мови: хіба ж міг, наприклад, житель Стародавньої Фінікії любити Ваала-Молоха, якому належало принести в жертву власну дитину-первістка, спаливши її живцем на розжарених мідних руках рогатого ідола?

§ 2. Біблійна культура богоспілкування

Слід детальніше проаналізувати характерності мовленнєвої комунікації у сфері християнства, яке було основою традиційної української культури від часів виникнення Київської держави і є

7*7

протягом тисячоліття найпоширенішим в Україні .

Християнська свідомість базується на Біблії та тих догма-тах (непорушні істини віри), які усталено протягом століть ко-лективним досвідом церкви (Святе Передання). Щоправда, лише для ортодоксальних християн (православних та католиків) Свя-те Передання не менше значне, ніж Біблія; протестанти ж не виз-нають його рівноцінним з Біблією. Але саме Біблія, створена у давньоєврейському середовищі, стає підґрунтям усього вчення. Тому варто приділити увагу найперш біблійній культурі богоспілкування.

Основним жанром церковного ораторства є проповідь — ко-ментар до Біблії. Політичний чи інший момент, якому потрібно надати місце в проповіді, мусить мати органічний зв'язок зі Свя-тим Письмом. Проповідник не повинен відділяти Біблію від мирського, світського, а, навпаки, якомога інтенсивніше сполуча-ти їх. Але треба, щоб події життя слугували ілюстрацією до Пи-сання, а не, навпаки: Писання не може бути "підмогою" для зве-дення якихось політичних або життєвих рахунків.

Біблія, за поглядом її творців та численних віруючих, є особливе слово - Слово-Об'явлення вищої, надлюдської істини, Слово Боже. Власне, за Біблією, весь світ створено Словом Бо-жим: йому тут надано незвичайно високої ролі; воно конденсує творчу волю Бога в матерію світу, творить "з нічого". За христи-янським поглядом, це Слово є передвічний Син Божий - Хрис-тос, що згодом втілюється в Ісуса з Назарету. І Адамові в раю - до гріхопадіння - дано владу називати всі речі існуючого світу імена-ми, у чому прочитується відблиск божественної величі. Саме роз-винена мова відрізняє людину від тварини і робить її, за Біблією, відбитком образу Божого.

Звернемо увагу на ту висоту, на яку в Біблії піднесено сло-во, зокрема, слово оратора. Останній не мислиться ані від приро-ди талановитим, ані навіть спеціально навченим. Характерне усвідомлення можливостей слова великим пророком Ізраїлю Мойсеєм. Коли Бог закликав Мойсея бути вождем народу, обра-нець виявив неприховану стурбованість:

"Та Мойсей сказав до Господа: "О, Господи — я не промовець ні від учора, ні від позавчора, ані тоді, коли Ти говорив був до свого раба, бо я тяжкоустий та тяжкоязикий". І сказав йому Господь: "Хто дав уста людині? Або Хто робить німим чи