глухим, чи видючим чи темним, — чи ж не Я, Господь? А тепер іди, а Я буду з устами твоїми, і буду навчати те-бе, що ти маєш говорити". А він відказував: "Молю Тебе, Господи, — по-шли іншого, кого маєш послати. І запалав гнів Господній на Мойсея, і Він сказав: "Чи же Аарон типі брат, Левит? Я знаю, що він буде добре го-ворити... І ти будеш говорити до нього, і вкладеш слова ці в уста його, а Я буду навчати вас, що маєте робити. І він буде говорити за тебе до на-роду. І станеться — він буде тобі устами, а ти будеш йому замість Бога" (Вх. 4:10-16).
Отже, Біблія розглядає ораторське слово як певне осягнен-ня істини й поділяє зміст промови та її "добру" (чи "тяжковусту") форму. На першому місці зміст, а форма — другорядна; ЇЇ може навіть надати слову "тяжковустого" пророка інша людина, Аарон, який має, на відміну від свого брата, природні ораторські здібності.
Найвищим видом релігійної риторики в Старому Завіті є пророче слово. Саме "з волі Божої" говорять у Біблії пророки — носії високого морального ідеалу народу, і їхню риторику часто підсилюють яскраві художні образи. Ось пророк Ісайя бачить видіння в Храмі Єрусалимському: сам Бог в оточенні шестикри-лих серафимів заповнює простір Храму, й пророк жахається:
"Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечистоустий, і сиджу
посеред народу нечистоустого, а очі мої бачили Царя, Господа Саваота!" І прилетів до мене один з Серафимів, а в руці його вугіль розпалений, якого він узяв щипцями з-над жертовника. І він доторкнувся до уст моїх та сказав: "Ось доторкнулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє і гріх твій окуплений" (Іс. 6:5-7).
Слово пророче "темне", бо людина "тяжкими" вустами на-магається виразити чисте, мов "розтоплене срібло", Слово Боже (Єремія); воно, це слово, буває іноді для повсякденної свідомості
езотеричним (тобто "закритим", з прихованим змістом). Його мо-же почути й зрозуміти той, "хто вуха має", бо, вважається, кажуть пророки про речі, які не одразу осягає людський розум. Так, Ісайя писав про майбутнього Спасителя людства (Месію) у VIII ст. до н. є. і описав мученицьку смерть його та воскресіння в Єрусалимі (Іс. 45:23); Єремія віщував у VII ст. до н.е. про майбутній Новий Завіт Бога з людством (Єр. 31-34); але найбільшої актуальності ці проблеми набули аж у І ст. н.е., в часи Ісуса Христа (зокрема на питанні, чи є Ісус з Назарету отим справжнім Месією, розійшли-ся новонароджене християнство і традиційний юдаїзм). Сила риторичного прийому полягає в тому, що пророк "бачить наперед", говорить з волі небес.
"У давньоєврейській поезії немає грецької витонченості й латинської кришталевої чіткості. Слова пророків рвуться з нест-римною силою, що здатна зруйнувати будь-які форми. Мов удари молота, падають рядки...
Такий різновид старозавітного красномовства, як слова по-вчальні (дидактичні), був створений мудрецями (хакамами), які не претендували безпосередньо виражати голос Бога. їхні повчан-ня, базуючись на Десяти Заповідях, начебто ілюструють та комен-тують богословсько-моральні максими життєвими прикладами, літературними історіями, афоризмами. Особливо розвинулося це в часи, коли давній Ізраїль створив своє царство, де за царя Соломона (X ст. до н.е.) було збудовано величний храм Богові. При то-му храмі існував справжній "літературний інститут" таких муд-реців-хакамів (від євр. "хокма" — мудрість), що створили під па-тронатом Соломона Книги Писань, у які заносили часом і висло-ви самого Соломона. На відміну від пророчого слова, тут панує пафос осягнення мудрості через життєвий, повсякденний ма-теріал.
Характерна щодо цього літературна постаті, самого царя Со-ломона, який є втіленням ідеалу премудрого властителя. Він зга-даний як вправний судовий оратор: подано хрестоматійний при-клад, як він розсудив двох жінок, що разом мали пологи. Та з них, чия дитина померла, спробувала підмінити своє мертве дитя чу-жим. Цар наказав, на жах усім, розтяти дитину навпіл і дати мате-рям по половині. Але тоді справжня мати заволала: нехай його візьме ота! А лже-мати лише повторювала: рубайте! нехай ні мені, ні їй! Отоді всі зрозуміли, хто справжня мати.
Мудрість Соломонова досягла апофеозу в книгах афоризмів й філософських міркувань. Передусім це Книга Екклезіаста (грецькою мовою — Проповідника), що фіксує жанр релігійної проповіді, яка доносить до слухачів істини віри. Але це досить дивна проповідь: "Цю книгу недаремно характеризують як "визначну пам ятку протесту проти ортодоксальної премудрості:
це міркування на межі сумніву, запитання до Творця (щоправда, цей риторичний прийом діє з особливою силою, коли у фіналі всі ці запитання "знімаються").
Книга Екклезіаста є виразом рефлексії людини, яка во-лоділа всім, чого душа забажає, й усвідомила врешті-решт, що життєві принади — ніщо інше, як марнота, суєта суєт. Соломон був великим царем, ціанованим сусідніми володарями та автори-тетом для народу. Він збагнув мудрість усіх народів і мав успіх в усіх своїх справах. А проте земне життя в його очах втрачає ціну, бо воно нетривке, плинне:
"Я сказав був у серці своєму: судитиме Бог справедливого й не-справедливого, бо для кожної справи є час, і на всяке там діло. Я сказав був у серці своєму: Це для людських синів, щоб Бог випробував їх і щоб бачити їм, що вони як ті звірі, бо доля людських синів і доля звірини — однакова доля для них. Як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості