У біблійній молитві Божество не "зв'язується" теургічними заклинаннями: Бог мислиться Отцем свободи, й людина відчуває до Нього найперш любов і подяку за дар життя.

Християнське молитвослов'я утримує цю домі націю пафосу благословення над "проханням". Так, основна християнська мо-литва "Отче наш", подана самим Icy сом Христом, супровод-жується настановою молитися не багатослівно, як язичники (Мв. 6:7), і не на очах у людей, як це любили робити фарисеї, лицемірні юдейські книжники того часу (Мв. 6:5), а наодинці, причинивши двері, під поглядом Всевидючого Ока. Людині слід перш за все благословляти Бога як творця й подателя життя, а прохання про життєві потреби висловлювати скромно й загально:

"Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо нашим винуватцям. І не введи нас у спокусу, але виз-воли нас від лукавого".

Уся практика більш пізньої християнської молитви ба-зується на цьому алгоритмі. Ось настанова молільникові, зробле-на в часи виникнення ченецтва:

"Молитва має два види: перший славослов'я зі смиренномудрієм, а другий нижчий - прохання. Тому, молячись, не одразу приступай до прохання; в такому випадку сам про свою свавільність даєш усім зрозуміти, що молишся до Бога, вимушений потребою.

Отож, розпочинаючи молитву, облиш самого себе, розлучися з землею, промини небо, облиш усяке творіння, видиме й невидиме, і поч-ни з уславлення Того, Хто все створив; і коли славитимеш Його, не блу-кай розумом туди й сюди, не вдавайся у балаканину, мов язичники, але вибирай слова із Святого Письма..."

За церковним поглядом, найвищі за ієрархією ангели (херу-вими й серафими) перебувають у стані безперервного уславлення Бога; до "безперервної молитви" прагнуть і православні ченці, на-магаючись досягти "ангельського стану".

Як наука риторика в давньоєврейській літературній куль-турі не склалася. Проте красномовство старозавітних про-повідників та їхніх коментаторів стало однією з підвалин євро-пейського (й не лише європейського) красномовства у майбут-ньому.

У центрі Нового Завіту — особистість Ісуса Христа. Він по-стає не просто людиною, а Богом в людському тілі, іпостассю Свя-тої Трійці. Один з євангелістів — Іван — трактує Христа як те "Слово Боже", що творило світ, а відтак стало плоттю й перебува-ло серед людей задля їх спасіння. Власне, Ісус, проповідник з На-зарету, розумів себе саме так, твердячи: "Небо і земля проминеть-ся, але не минуться слова Мої!" (Мв. 24:35). Він виголошує про-роцтва про Страшний суд, воскресіння мертвих, майбутню руй-націю Храму тощо. За словом Ісусовим, як стверджує Біблія, за-сихає смоківниця, що не хотіла нагодувати його, коли він був го-лодний; він виганяє з хворих бісів, що мучать людину, навіть вос-крешає мертвих. Все це покликане показати його божественну владу над природою, над самим життям і смертю.

Одночасно в "земному" житті Ісус змальований як освічена людина, що навчалася Святого Письма з дитинства. В Євангелії від Луки розповідається, як під час паломництва в Храм Єруса-лимський батьки забули, виходячи з нього, забрати підлітка Ісуса з собою, а коли повернулися, то знайшли його серед храмових му-дреців-книжників, котрі дивувалися мудрості дитини та знанню Писання.

Проповідь Христа базувалася на Старому Завіті та комента-рях до нього, на широкому використанні й тлумаченні цитат. Про-те й конфлікт Христа з рабинами почався з того, що він, як заве-дено було, прокоментував при читанні Біблії в синагозі м. Назаре-та слова пророка про Месію (Спасителя світу) як про самого себе. Тому проповідь Христа сильно відрізнялася за стилем від ро-зуміння тогочасних юдейських книжників, бо "Він навчав їх [лю-дей], мов Той, що владу має, а не так, як звичайні книжники й фа-рисеї" (Мв. 7:29).

Характерно, що Ісус нічого не додавав до Писання — це бу-ло заборонено. Але його коментарі до написаного відзначаються глибиною та витонченістю.

Цікаво взяти до уваги ставлення Христа до юридичної ка-зуїстики в Юдеї, яка набирала розмаху в його часи і з часом вирос-ла в окрему книгу - Талмуд. Христос твердив, що його Царство -не від цього світу. Тобто - божественне право він рішуче ставив над правом людським.

Цікаво взяти до уваги ставлення Христа до юридичної ка-зуїстики в Юдеї, яка набирала розмаху в його часи і з часом вирос-ла в окрему книгу Талмуд. Христос твердив, що його Царство -не від цього світу. Тобто — божественне право він рішуче ставив над правом людським.

Якийсь книжник допитувався у нього: яка заповідь найбільша в Законі? Книжник виходив з того, що одна заповідь важлива, інша — менш важлива. Але Ісус відповів так:

"Люби Господа Бога твого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою". Це найбільша і найперша заповідь, А друга одна-кова з нею: "Люби свого ближнього як самого себе. На двох оцих за-повідях увесь Закон і пророки стоять" (Мв. 22:36 — 40).

Тобто Христос ствердив, що Декалог — це, по суті, одна за-повідь, що регулює ставлення людини й до Бога, й до ближнього. Це — заповідь любові, бо саме на ній, а не на помсті й розбраті, три-мається порядок і гармонія.

Саме тому юридичні приписи Старого Завіту Христос по-трактовує як щось таке, що дано було в часи Мойсея "заради жорсткосердя" людей. Він заперечує дух казуїстики та підкреслює, що справедливість не може бути механічною:

"Ви чули, що сказано: "Око за око і