Суть моральної максими Христа, яка може видатися на пер-ший погляд проявом безпорадності або відмовою від всякого пра-восуддя взагалі, полягає в тому, що людський суд завжди недо-сконалий, що насильника кінцево судитиме Бог, що насильник — твій брат, який впав у безумство, — ти мусиш не заражатися від нього агресією, а спробувати вплинути на його совість: хіба ж до-стойно бити безумного брата? Звідси вимога "благословляти во-рогів" замість звичного старозавітного "Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога" — це ж бо роблять і беззаконні язичники (Мв. 5:43 - 46).

Тому Христос твердить, що милосердя вище, аніж кара. Скажімо, він заперечує розлучення подружньої пари, на тій підставі, що всякий, хто зрадив любові, є перелюбцем (Мв. 5:31). У свою чергу, коли до нього привели жінку, що зблудила, і пита-ли, чи слід її таки побити насмерть камінням, він відповів лише одне: "Хто з вас без гріха, нехай першим кине в неї камінь" (Ін. 8:5 — 7), після чого всі позивачі під впливом голосу совісті розбігли-ся, а жінку Христос відпустив зі словами: "Іди і більше не гріши".

На противагу перемозі в земному суді Христос висуває по-няття блаженства — щастя жити за законом любові й бути близьким до Бога (Заповіді блаженства). Такі висловлювання, як, наприклад, "Не людина для суботи, а субота для людини", "Віддайте кесарево кесареві, а Боже — Богові" й т.п. стали крила-тими.

Цей підхід вимагає від людини надзвичайної духовної сили і моральної висоти, якщо не певного героїзму. Недарма Христос якось мовив, що віднині Царство Небесне досягається з зусиллям.

Використовував Христос і народну мудрість, фольклорні прийоми. Часто він звертався до простого народу у формі притчі (жанр, подібний до байки, але з виразною повчальною метою). Притчам Христа властиві високі літературна культура і стиль:

"Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартіші за них? <...> І про одяг чого клопочетесь? Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — не працюють, ані прядуть. А Я вам кажу, що й сам Со-ломон у всій своїй славі не вдягався так, як жодна з них. І коли польову траву, ніс) сьогодні ось є, а завтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, — скільки краще зодягне Він вас, маловірні!" (Мв. 6:25-31).

А коли треба, інтонації Христа бували гнівні й загрозливі:

"Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів

побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти! Так і ви, — назовні здаєтеся людям за правед-них, а всередині повні лицемірства та беззаконня!" (Мв. 23:27-28).

Проповідь Христа стала підґрунтям слова апостолів. Його учнями були особи переважно маловчені — рибалки, митники, різний простолюд. Серед них згодом з'явилося кілька людей, освічених по-античному, як, наприклад, євангеліст Лука, лікар-грек з Антіохії, який виклав свою версію життя Христа в дусі тра-дицій грецької історичної прози. Але ота жменька людей (більшість з них погано володіла грецькою та латиною — мовами римської імперії), проповідуючи в усьому світі ідеї Христа, здолала могутню й ворожу до них язичницьку імперію — в 313 р. імператор Констан-тан дозволяє сповідувати християнство, яке поволі стає пануючим. Саме тут простежується сила й значимість натхненного ораторсь-кого слова. Античний світ, вихований на грецькій софістиці, ро-зумів істину як щось відносне, релятивнне. Коли Пілат Понтійський (римський намісник Юдеї, який засудив Христа до страти) почув, що Христос "сповіщає істину", він спромігся лише спитати: що є істина? Для античної людини істиною були останні циркуляри імператора або думка філософа чи поета, риторична софістика переможця у словесному змаганні тощо.

Історики, починаючи з пізньої античності, немало писали про моральний занепад та внутрішній розклад античного суспільства в останні часи його існування. Але не все населення римської імперії було настільки байдужим до моральних ціннос-тей, як Пілат. Сотні тисяч рабів та простих людей, блудники та вбивці, яких мучило сумління, аристократи, яким обридло життя в розвагах, — усі вони поволі проймалися християнською ідеєю. За це слово віддали життя майже всі учні Христа та їх послідовни-ки — численні мученики, проголошені церквою святими. Античні ритори мали винагородою гроші, славу та золоті вінці, якими прийнято було вшановувати оратора. Апостольська ж проповідь винагороджувалася вінцем мучениці,ким. У такій спосіб викрис-талізувалися дві різні концепції риторичного слова.

Водночас "християнство виявилося здатним кожного разу вступати в зв'язок з новою мовою та новою культурою. Переклад для євангельської проповіді не був перепоною, бо вона апелювала до природи людей як таких і не претендувала бути умопоглядною філософією. її зброєю були притча, повчальне оповідання, молит-ва та містичне об'явлення, вона спиралася на афористичну мудрість і народні вірування, які не знають мовних бар'єрів"82.

Водночас ранні проповідники християнства зверталися до грецької мови, але зовсім не так, як, скажімо, римляни, захоплені витонченістю грецького ораторства. Апостоли писали Новий Завіт одразу грецькою, щоб бути зрозумілими не лише євреям, а й всім народам