Водночас у Новому Завіті відчутні й уроки античної словес-ності. Так, євангеліст Лука спирається на канони греко-римської історичної прози: він, "все від першої хвилі докладно розвідавши, забажав записати за порядком" (Лк. 1:3) всі події життя Христа, на відміну від своїх товаришів, які подібних прийомів ще не зна-ли. Швидше за все, саме він є автором "Дій апостолів", написаних за всіма правилами античної риторики, яка будувала ораторський виступ на таких моментах, як зацікавлення, опис, оповідь, мірку-вання, переконання.

Передаючи проповідь таких полум'яних проповідників хри-стиянства, як апостол Павло, він дотримується структури антич-ної промови. Наприклад, у його промовах перед народом юдейсь-ким та на афінському ареопазі виділяються всі структурні аспек-ти античної промови: "Мужі-браття й батьки! Послухайте ось те-пер виправдання мого перед вами!". Як зачули ж вони, що до них він говорить єврейською мовою, то тиша ще більша настала" (Дії, 22:1). Це — типове зацікавлення. За ним йде опис та оповідь: "Я юдеянин, що родився в кілікійському Тарсі, а вихований в цім місці, у ніг Гамаліїла докладно навчений Закону отців; горливець я Божий, як і ви сьогодні" (Дії, 22:3). Далі Павло докладно роз-повідає, як він переслідував християн і був навернений самим Христом, як у Дамаску його привітав Ананій. Але тільки-но підійшов апостол до міркування про Христа, яке мало перейти в переконання, зібрання загуло, перебиваючи його й жбурляючи одежу вгору... Такій структурі мови може бути два пояснення: або, як мовилося вище, Лука передав промову Павла у звичних кате-горіях грецької риторики, або й сам Павло, римський громадянин та єрусалимський аристократ, був не зовсім позбавлений антич-ної вченості (зокрема цитував іронічні слова грецького поета про жителів Криту як завзятих брехунів).. Водночас Павло засуджує пустослів'я, прирівнюючи його до "міді, що гуде".

Навіть ті апостоли, що не мали змоги навчитися грецьких премудрощів, швидко засвоїли риторичні навички й прийоми з по-всякденної потреби проповіді серед язичників. Маловчений - з по-гляду єврейських книжників - Петро за ЗО років проповіді грець-кою мовою засвоює її настільки, що його послання стає літератур-но досконалим текстом. Апостол Іван, що проживав наприкінці хиття у Ефесі, серед греків, у своєму Євангелії оперує античним філософським поняттям "Логос" (Слово), що водночас означає "во-ля", "знання", "дія", "мудрість" (загадана вище філософська кон-цепція Ісуса Христа як Передвічного Логоса). В Івана стиль юдейських пророків поєднується з прийомами античного ритора. Послання апостола Якова, брата- Ісуса Христа, написане як публічна проповідь, розрахована на читання у молитовному зібранні, написане "бездоганною грецькою мовою <...> ритмічна краса грецької мови поєднується у ньому з силою і насиченістю

змістом, що характерно для мови давньоєврейської"83. Усе це свідчить, що християни від самого початку прагнули до викорис-тання й традицій біблійного слова, і досвіду античного риторства84.

Зрештою, весь Новий Завіт є своєрідним поясненням, ор-ганічним продовженням Старого Завіту. І це позначається на структурі новозавітної риторики. Генетично проповідь Христа та апостолів пов'язана з синагогальною традицією коментування Святого Письма під час юдейського богослужіння. Власне, вже перша проповідь Христа в Назаретській синагозі, в якій він оголо-сив себе Месією, про якого сповістив стародавній пророк (тлума-чення на Ісайю), і була типовою пірке.

Одночасно Новий Завіт писано з розрахунку на широкого грецькомовного читача. Попри всю його стилістичну простоту, він зумовив появу нових ідей та понять. Так, давні греки не знали зовсім поняття "совість", виходячи з норм суспільної ("полісної") моралі, а не особистого сумління. Лише у Сократа з'явилося відчуття "демона" — особистого внутрішнього голоса. У пізній ан-тичності слово "совість" вживалося все частіше, але тільки в Но-вому Завіті воно вже повторюється десятки разів - як синонім старозавітного поняття "серце".

Новозавітна проповідь в устах Христа та апостолів — це ба-гаті й своєрідні прийоми, властиві семітським літературам, пере-дусім, давньоєврейській. Так, проповідь тут невід'ємна від оповіді — адже це були живі тексти, які виголошували перед на-товпом, а не писали для "читання вдома". Проте зустрічаються ха-рактерні літературні прикраси й вирази-образи: "сини палацу весільного" (ті, що на весіллі), "син даху" (лунатик), характерні юдейські плеоназм» ("піди й зроби", "прийшли й просили",

"відповів і сказав" тощо). Тут нема установки на „живопис сло-вом", як у греків та римлян, зате сильна дидактичність, як, напри-клад, у Заповідях Блаженства: "Блаженні вбогі духом...", але вод-ночас: "Горе вам, багаті, бо не буде вам утіхи…

Так йшли одна одній назустріч культури юдейська й грець-ка, конфлікт між якими був, здавалося б, антагоністично нездо-ланним з часу, коли елінізований цар Сірії Антіох Епіфан спробу-вав знищити юдаїзм на користь грецькій культурі. З тих пір юдеї не хотіли й чути про будь-що грецьке (відома рекомендація одно-го авторитетного книжника пізньоюдейської епохи: дітей можна навчати грецькій мудрості, але щоб "не вдень і не вночі"). З іншо-го боку, гордувала всім юдейським і антична культура, особливо зважаючи на те, що юдеї ніяк не хотіли елінізуватися (це спричи-нило вигнання їх з Палестини). Християнство подолало прірву, що розділяла ці два типи культури. Вустами апостола Павла було проголошено: у нас немає ні елліна, ні юдея. Виникає синтетична культура, що об'єднує староюдейське поривання до слова-правди й античну мудру витонченість форми, досвід ораторства.

Отже, творці Біблії заснували власні традиції красномовст-ва, що відрізнялися від принципів античної риторики. Проте коли християнство вийшло за кордони Юдеї, виникла необхідність ви-користати й